Антиінфляційна політика – комплекс взаємопов’язаних напрямів, засобів і важелів держави й центрального банку країни з метою запобігання високим темпам інфляції та управління нею на незагрозливому для стабільності економічної системи рівні, а також досягнення збалансованості між темпами зростання грошової маси та темпами зростання економічних благ. Розрізняють два основні напрями (типи) A. п.; 1) неокласичний (передусім монетаристський), який передбачає поступове послаблення державного регулювання економіки, максимальне використання
ринкових важелів A. п. за допомогою кредитно-грошових важелів; 2) кейнсіанський (зокрема неокейнсіанський), який переважно орієнтується на державні важелі боротьби з інфляцією та підпорядковану роль у цьому процесі ринкових механізмів. До монетаристських важелів А. п. належать: регулювання державою темпів приросту грошової маси в обігу відповідно до темпів приросту ВВП, зокрема стримування грошової емісії; лібералізація цін за умов обмеження зростання заробітної плати; лібералізація зовнішньоекономічної діяльності підприємств; підтримка “плаваючого” курсу національної валюти; обмеження кредитної експансії
держави; скорочення дефіциту бюджету та ін. Ці заходи можна назвати ринковими лише умовно, оскільки вони здійснюються з участю держави. До державних важелів неокейнсіанського типу А. п. відносять політику доходів (тимчасове регулювання цін і заробітної плати та ін. (див. Політика доходів)’, стимулювання підприємницької діяльності насамперед через механізм податкових пільг тощо; стимулювання заощаджень населення через індексацію доходів, встановлення мінімальної заробітної плати, прожиткового мінімуму та ін.; державну підтримку базових галузей економіки; розвиток за рахунок бюджетних коштів інфраструктури; регулювання зовнішньоекономічної діяльності та ін. Оскільки причинами інфляції є монетарні та немонетарні чинники (в останньому випадку йдеться передусім про структурну інфляцію), необхідно раціонально поєднувати обидва типи А. п. за переважання немонетарних.
