Культурологічний словник
БАРОКО (від італ. barocco – вигадливий, химерний) – назва стилю в архітектурі та мистецтві, що характеризується примхливістю форм та декоративною пишністю. Бароко, подібно до Ренесансу, є і назвою цілої культурно-історичної епохи. Як один із провідних художніх стилів кін. XVI – серед. XVIII ст. виник в Італії, поступово поширився в інших країнах Європи та в Латинській Америці. Етапи розвитку: раннє Б. (див. Маньєризм), в якому зародилися риси відходу від художньої культури Відродження; зріле Б., коли його особливості
виявилися найяскравіше; пізнє Б., що поєднується зі стилем рококо. На відміну від ренесансних уявлень про гармонію буття та безмежні можливості людини естетика Б. висунула нові погляди на світ – складний, мінливий, сповнений суперечностей. Мистецтву Б. властиві грандіозність, пишність, динаміка, патетична піднесеність, інтенсивність почуттів, пристрасть до ефектних видовищ, поєднання ілюзорного та реального, сильні контрасти масштабів і ритмів, матеріалів і фактур, світла і тіні. Синтез мистецтв у Б. став всеосяжним. Міський ансамбль, вулиця, площа, парк, садиба стали сприйматися як організоване художнє ціле, що розвивається
у просторі. Архітектурні споруди завдяки розкішній пластиці фасадів, грі світлотіні, складним криволінійним планам та обрисам набули мальовничості та динамічності. Парадні інтер’єри прикрашали багатобарвною скульптурою, ліпниною, різьбою. В образотворчому мистецтві Б. переважають віртуозні композиції релігійного, міфологічного чи алегоричного характеру, парадні портрети. Живопис вирізняється складними композиційно-пластичними прийомами, тонкою розробкою колориту (твори майстрів: італійців Я. Тінторетто, Дж. Б. Тьєполо, француза – Ш. Лебрена, фламандця – П. П. Рубенса, голландця – А. ван Дейка та ін.). Скульптурі притаманна експресія ліплення, ретельне моделювання. В Україні Б. – домінуючий стиль у мистецтві XVII-XVIII ст. Українське Б. має свої особливості, зумовлені, зокрема, поєднанням національних традицій з культурними здобутками інших народів.
