Демократизація капіталу – поступове наростання розповсюдження акцій великих компаній серед найманих працівників, внаслідок якого частина з них певною мірою стає співвласниками колективної капіталістичної власності і в обмежених масштабах здійснює управління нею, а переважна більшість перетворилась у формальних власників, віддавши свої заощадження під контроль великого капіталу. Теоретично обгрунтували економічну неминучість цього процесу наприкінці XIX ст. німецький економіст Е. Бернштейн, у 20-х XX ст. – американський економіст
Т. Карвер. Новий імпульс теорія Д. к. отримала у працях американських учених А. Берлі, М. Сальвадорі та ін. її активно підтримують сучасні західні економісти П. Самуельсон, Д. Белл, П. Дракер, Р. Хессен та ін. За більш як столітній період розвитку акціонерної власності у США лише три останні десятиріччя XX ст. триває процес переходу певної кількості акціонерних товариств у власність трудових колективів, але він здійснюється не тільки через механізм розповсюдження акцій (див. Народні підприємства). За підрахунками американського економіста Дж. Лівінгстона, 1960 серед сімей із щорічними доходами 3 – 5 тис. дол. акціями володіли
5,8%, з доходами 5 – 7,5 тис. дол. – 7,9%, з доходами понад 25 тис. дол. – 43,3%. Із 12 млн. акціонерів у США реальними співвласниками на той час можна вважати лише 9%. П. Самуельсон визнавав, що хоч у США десятки мільйонів людей володіють акціями, лише кожен десятий отримує високий дивіденд. Саме цих великих акціонерів можна вважати різною мірою співвласниками найбільших корпорацій Америки. Ці дані (за 1960 і 1980) дають підставу екстраполювати їх на наступний період. На початку XXI ст. за наявності приблизно 140 млн. акціонерів частково реальними власниками і співвласниками гігантських корпорацій стали приблизно 14 млн. осіб (серед яких понад 5 млн. мільйонерів). Частка сімей, які безпосередньо або опосередковано володіли акціями, збільшилась за 1995 – 2001 з 40,4 до 51,9%, а частка акцій в їхніх руках зросла з 40 до 56%. При цьому на 5% найбагатших сімей на початку XXI ст. припадало близько 70% акцій і облігацій. Привласнення цієї суми (не менше 7-10% річного доходу), за оцінками західних учених, дає йому певною мірою відчуття господаря, співвласника підприємства. Цей процес в економічному аспекті практично не стосується дрібних акціонерів. Насправді такою оптимальною величиною переходу у часткового співвласника, а отже, кількості в якість, є привласнення не менше 30% річного доходу на дивіденди. Деякі автори концепції Д. к. ототожнюють їх юридичний статус з економічним. З юридичного погляду, володіння навіть однією акцією певною мірою означає, що її власник ставиться до майна корпорації як до свого, оскільки акція є частинкою цього майна, має право брати участь у виборах керівництва компанії, в розподілі прибутків. Проте, як визнає Дж. Гелбрейт, права переважної більшості акціонерів ігноруються, вони цілком усунені від керівництва корпораціями. Ситуація може змінюватися внаслідок знецінення або навіть повної втрати акцій під час економічних криз, банкрутства тих корпорацій, акціями яких він володіє (так, під час кризи у США на початку XX ст. акціонери втратили близько 10 млрд. дол.). Водночас можуть відбуватись і зворотні процеси (див. Еволюція капіталістичної власності).
