Договір у політиці
Політологічний словник
Договір у політиці – у юридичній, соціальній філософії і взагалі в соціальних науках термін “договір” використовується в найрізноманітніших значеннях. Найбільш поширене визначення договору як угоди суб’єктів політики, що містить фіксований набір відповідних зобов’язань сторін, недотримання яких спричиняє не тільки розірвання відповідної угоди, а й можливість запровадження інших правових, силових санкцій та обмежень щодо порушника договору. Договір як засіб регулювання політичних і соціальних
авові акти з’явилися в ранніх державних утвореннях, наприклад, у Межиріччі близько 5 тис. років тому з виникненням у них писемності. До перших міжнародних договорів належать угоди між найдавнішими містами – державами Месопотамії – Шумером, Еблою, Аккадом, Лагашем та ін., між Хетським царством і Єгиптом тощо. Договори регламентували вирішення найрізноманітніших питань міждержавних відносин – про мир або перемир’я, союз і воєнну допомогу, торгівлю, права іноземців, реставрацію й охорону культових споруд, арбітраж тощо. Проте в основному договором охоплювалося порівняно вузьке коло міжнародних відносин – головно пов’язаних з війнами, їх підготовкою, завершенням і врегулюванням конфліктів. Суб’єктами міжнародних договорів в епоху античності, як і раніше залишалися держави й державні утворення, а поряд з ними – союзи держав та міст – держав, організації, що мали релігійний характер (амфіктонії тощо). Укладання міжнародних договорів поряд з правом оголошення війни належало до найважливіших прерогатив і ознак суверенітету держав. Міжнародні договори або угоди, укладені особою, що не має на це достатніх повноважень, в умовах полісної демократії (у Давній Греції і Давньому Римі) вимагали процедури ратифікації народними зборами або іншим вищим державним органом (наприклад, у Римі – сенатом). Основним способом забезпечення договору вважалася релігійна клятва, шлюб між членами правлячих династій (для монархічних держав) або поручительство третіх країн. В середні віки і Новий час як наслідок поступового розвитку всіх видів комунікації (зокрема й стрімкий розвиток мореплавання, розширення торгових обмінів тощо) кількість міжнародних договорів збільшується і відзначається поява їх нових видів. Поряд із традиційними договорами про мир, союз, дружбу тощо вже в X – XI ст. у всій Європі починають укладатися самостійні торгові договори, дещо пізніше дістають поширення міжнародні договори про арбітраж, консульські конвенції та ін. Створення світового ринку і широкий розвиток міжнародної торгівлі в XVII-XIX ст. спричинилися до необхідності відповідної договірної регламентації питань транспорту, зв’язку, шляхів сполучення. Розвивається практика укладення спеціальних Д., що встановлюють правовий режим найважливіших морських проток, каналів і рік (Константинопольська конвенція 1888 р. про режим Суецького каналу, акти Паризького 1856 р. конгресу про режим Чорноморських проток, р. Дунай та ін.). Міжнародні договори регламентують межі колоніальної експансії і визначають сфери впливу тих або інших країн (Заключний акт Берлінської 1885 р. конференції про поділ Африки). Нарешті, дістає практичне втілення мрія всіх теоретиків міжнародного права (принаймні з часів Г. Гроція)- за допомогою багатосторонніх договорів робляться спроби кодифікації законів і звичаїв війни і створення системи колективної міжнародної безпеки (Женевська конвенція 1864 р., Гаазькі конвенції 1899 р. і 1907 р. та ін.). За характером угод усі міжнародні договори Нового і Новітнього часу поділяються на рівноправні і нерівноправні. За кількістю учасників – на двосторонні і багатосторонні. За терміном дії – на строкові і безстрокові.
Україна як самостійна держава має багату практику підписання Д. п. з часів Київської Русі. Ця практика поповнилася за часів національно-визвольної війни українського народу в середині XVII ст. підписанням Б. Хмельницьким Зборівського (1649 р.) і Білоцерківського(1651 р.)договорів з Польщею, Переяславської угоди з Росією (1654 р.). Україна першою підписала в 1921 р. Ризький мирний договір з Польщею, у 1922 р. – Договір про дружбу й братерство з Туреччиною. У складі колишнього СРСР Україна була учасником Паризьких мирних договорів 1947 р. з Болгарією, Італією, Румунією, Угорщиною та Фінляндією. З участю України підписано Міжнародний пакт про громадянські та політичні права (1976 p.), Конвенцію про політичні права жінок (1955 р.) тощо. Після здобуття незалежності Українська держава з початку 90-х років підписала десятки різних міжнародних Д., які зміцнили її становище у світовій спільноті.
Показово, що у період після закінчення Другої світової війни, із вступом людства в ядерне століття міжнародні Д. стали найважливішим інструментом врегулювання суперечностей між різними країнами або групами країн. Відповідні двосторонні і колективні угоди створили основу для стабілізації ситуації на Європейському континенті і розрядки міжнародної напруженості, сприяли припиненню гонки ядерних, хімічних і звичайних озброєнь, розширили можливості культурних обмінів, гуманітарних контактів тощо. Міжнародний договір був остаточно визнаний основним джерелом міжнародного права і дотепер залишається фундаментом усієї складної системи сучасних міжнародних відносин.
Талалаев А. Н. Право международных договоров. – М., 1980; Elezar D. J. Exploring Federalism. – Tuscalosa, 1 987; Локк Дж. Соч.: В 3 т. – М” 1988; Гоббс Т. Соч. В 2 т. – М., 1991; Политологическая энциклопедия. – М., 2003.
А. Кудряченко