Екзистенційне бачення світу людини й комунікації: його резони та обмеженість
Філософія світ людини
Комунікативна природа людського буття
Екзистенційне бачення світу людини й комунікації: його резони та обмеженість
ХХ сторіччя було позначене антропологічним поворотом у сфері філософської рефлексії. Саме тут з’явилося, зокрема, не у зародковому, а у розгорнутому вигляді, екзистенційне бачення світу людини, що мало всеосяжні наслідки для усього процесу розвитку теоретичної і практичної філософії. Передовсім, звичайно, це стосується усвідомлення принципової закинутості людини у світ, у якому вона повинна
У системі людського світу передовсім існує комунікація наявного буття як комунікація предметності, причиновості, доцільності, вписаних насамперед у систему виробничої діяльності і функціонально-рольового спілкування. Проте людське буття стало б просто нестерпним, якби уся система людських стосунків зводилася тільки до цього різновиду комунікації. Людині дана також можливість вийти за рамки лише того, що вона робить, дана самість, свобода, історична перспектива. А головне – яка характеризує найглибші, найінтимніші пласти людського буття, що найбільш повно проявляється, з реалізовується саме в актах спілкування однієї особистості з іншою, в актах змістовної комунікації. Екзистенційна комунікація тримається на взаємності, відкритості і єднанні, на такій боротьбі, яка є, водночас, любов’ю. Найбільш повно реалізується зв’язок між людьми, а, відповідно, і екзистенційна природа людини у ситуаціях, коли стикається дійсне і недійсне, істинне і неістинне, тобто у моменти найбільш гострих випробувань долі й переживань, у пограничних ситуаціях.
Отже, здійснено спробу віднайти і окреслити вихідні параметри комунікативної сфери людського буття у його русі від комунікації наявного буття до комунікації, котра рівнозначна способові людської самореалізації, за допомогою якого долаються індивідуальна окремішність і усамітнення, відкривається екзистенція власного “Я”, а через нього осягається істина як відкритість буття для людини, як справжнє, істинне буття.
Водночас слід зазначити, що ця спроба К. Ясперса була епізодичною як у його власній творчості, так і тим більше в екзистенціалізмі у цілому. З одного боку, потрактовуючи буття як передусім людське буття (а останнє через поняття існування, екзистенції, трансценденції, свободи), характеризуючи справжній світ людини через напруження, пограничні ситуації, представники цього напряму філософування зробили помітний внесок у теоретичну і практичну філософію.
Проте, з іншого боку, представники екзистенціалізму, зосередившись передовсім на абстрактному, асоціальному бутті самотньої людини (як, наприклад, у Гайдеггера із його замкненою на індивіда сферою Dasein-y), тим самим часто сприяють монологічному витлумаченню людського буття, що призводить до морального, ціннісного взагалі, а далі й духовного, релятивізму, втрати визначальних, смисложиттєвих орієнтирів людського буття. А цим самим значною мірою закривається можливість адекватного висвітлення як трансцендентально-онтологічних підвалин людського існування, так і комунікативної сфери. Тобто йдеться про виникнення перепон методологічного характеру при розв’язанні висхідних теоретичних і практичних соціокультурних проблем.
