Філософія світ людини
Філософська антропологія та релігійні уявлення про людину
Філософська антропологія, незалежно від певного релігійного (а чи навіть атеїстичного) конкретного її відгалуження, приречена розглядати релігійні уявлення, релігію в цілому та ідею Бога як концентроване та історично розвинуте вираження систем людських цінностей та світоглядних орієнтирів. Конкретна ідейно-релігійна орієнтація певної течії філософської антропології може визначати лише місце релігійних уявлень у системі ціннісних регулятивів людського
світо-відношення, однак ставлення до них як до світо-відношення буде єдиним.
В цьому плані філософська антропологія підходить до ідеї Бога як квінтесенції релігійного світо-відношення людини у спосіб, що радикально відрізняється від того, який пропонує теологія, котра, хоч і перетинається з антропологічною проблематикою в ідеології боголюдини (наприклад у Христології), проте “свідомо забуває” про реальне походження питання щодо першопричини граничної напруженості становища людини у світі. І той “факт”, що це питання залишається без відповіді, залишається таємницею, остаточне розкриття котрої
неможливе ні фізично, ні логічно, ані морально, стає лише відправним для теологічної тематизації, в той час як філософська антропологія зупиняється перед ним у внутрішньому розгортанні своєї тематики. Філософська антропологія віднаходить у собі Бога як безперечний факт людського буття, розглянутого у ракурсі його специфіки, – факт, що “підтверджується” всією послідовністю розгортання людської проблематики і обгрунтовується нагальною необхідністю розв’язання тієї вкрай гострої ситуації, в котру втягується людина своєю власною сутністю. Тому для філософської антропології, що виростає на грунті некласичної (критичної) онтології, котра певним чином знімає протистояння свідомості буттю, суперечка про те, чи є Бог, а чи його немає як елементарно наявного, трансформується у роздуми з приводу того, що (чим) є Бог у системі свідомого (з-відомістю) та моральнісно (в цілому духовно) зорієнтованого буття людини. При ньому внутрішньо-онтологічна настійність висновків про божественну першопричину людських діянь успішно запобігає спокусі проголосити Бога чимось “рукотворним”, людським штучним витвором і т. п., як, до речі, з іншого боку, не може вона слугувати цілком достатньою підставою для висновків про сотворіння людини Богом. Сам феномен релігійної переконаності – поза компетенцією філософської антропології.
