Філософська думка в українській діаспорі
Вступ до філософії – підручник
РОЗДІЛ ХІ
УКРАЇНСЬКА ФІЛОСОФСЬКА ТА СУСПІЛЬНО-ПОЛІТИЧНА ДУМКА ХІХ – ХХ СТ.
Філософська думка в українській діаспорі
Різні причини в різні часи примушували значну частину українського народу емігрувати і поселятися в інших країнах. Характерним є те, що після 1917 р. поряд з економічними постають соціально-політичні причини еміграції, які ще більше посилюються після Другої світової війни у зв’язку з наступом тоталітарної системи на тих, хто в більшій чи меншій мірі не сприймав встановлений
Більшість емігрантів, яких називали “зрадниками”, були справжніми патріотами України. Мешкаючи за межами Батьківщини, вони не поривали з нею зв’язок, прагнули зберегти в умовах, іншої національності, іншої культури свою українську самобутність, свою мову, свою культуру. Про це свідчить наявність в західній діаспорі великої кількості громадсько-політичних організацій, різних професійних, церковних, молодіжних об’єднань тощо. Є чимало українських видавництв, виходять журнали, газети українською мовою.
Західна українська діаспора веде значну наукову та культурно-освітню діяльність,
Серед українських мислителів, які змушені були продовжувати свою творчу діяльність за межами України, насамперед слід назвати В. Винниченка, В. Липинського, Д. Донцова, Д. Чижевського та ін.
Володимир Кирилович Винниченко (1880 – 1951) – український мислитель, письменник, публіцист, політичний громадський діяч. Народився на Херсонщині в родині чабана. Не закінчивши гімназії, він змушений був піти працювати й займатись самоосвітою. Склавши екстерном іспити в гімназії, Винниченко вступає на юридичний факультет Київського університету, де включається в активне політичне життя, стає членом Революційної української партії (РУП, з 1905 р. партія має назву УСДРП – Українська соціал-дємократична робітнича партія), за що його виключили з університету і заарештували. Знаходячись під постійним наглядом поліції і неодноразово перебуваючи під арештом, Винниченко змушений був емігрувати, продовжуючи активну політичну діяльність. Під час перебування за кордоном він кілька разів приїздить нелегально на Батьківщину. Його обирають заступником голови Центральної Ради. З червня 1917 р. він очолює Генеральний секретаріат ЦР і виконує обов’язки генерального секретаря внутрішніх справ. Після встановлення в Україні радянської влади в 1919 р. Винниченко емігрує до Австрії, де організовує закордонну групу українських комуністів, мріючи про повернення в Україну. Давши згоду про свою готовність служити радянській владі, Винниченко отримує змогу повернутись в Україну, але згодом, не знайшовши спільної мови з вищим партійним керівництвом, він назавжди виїздить за кордон. Залишивши політичну діяльність, Винниченко зосереджується на літературі, мистецтві, науці та філософії. Останні роки він провів у Франції, де і був похований.
Філософські та соціологічні погляди В. Винниченка знайшли своє відображення у таких його працях, як тритомник “Відродження нації”, романах “Записки кирпатого Мефістофеля”, “Рівновага”, “Божки”, “Сонячна машина”, “Заповіт борцям за визволення”, “Чесність з собою”, “Великий Молох”, “Нова заповідь”, “Слово за тобою, Сталіне!”, “Щастя”, “Листи до юнака”, “Конкордизм” та ін.
Центральні теми його творчості пов’язані з боротьбою за державність України, її національну незалежність, з проблемами морально-естетичного характеру, суспільного розвитку, сенсу цивілізації. В його творах (наприклад, “Сонячна машина”) звучить також ідея єднання людини з природою тощо.
Особистість В. Винниченка, його соціально-політичні та філософські погляди в різні часи мали різні, навіть протилежні оцінки. Визначити прихильників його ідей досить складно, оскільки в його творчості є позитивне ставлення до марксизму, соціалізму і, в той же час, розходження з ними у національному питанні та ін. Одні звинувачували його в націоналізмі, інші – в національній зраді.
Щодо вирішення Винниченком національного питання, то він обстоював національну незалежність України, її демократичний розвиток, засуджував будь-які форми насильницької централізації, панування одного народу над іншим. Український народ ще “…до злуки з Росією” мав свою державність, національну самостійність, “пишався своєю наукою, літературою…” Після встановлення централізації насильницьким шляхом українська нація почала “убожіти”, “дичавіти”, “занепадати”. Однак вона має право на свою незалежність, бо вона “не є те саме, що руська; …закони її життя не є закони життя руських, …ламання цих законів ламає душу цілого народу; …така руйнація є злочинство перед вселюдським поступом” .
Починаючи усвідомлювати себе, свою гідність, українська нація, “яка була зтерта з географичних мап, з підручників історії, з літератури всього світу, навіть з своєї власної свідомости”, пробуджується, переборюючи в собі “приспаний, приглушений, заляканий й замучений інстінкт…” . Говорячи про коріння і основи національної самосвідомості, В. Винниченко зазначає: “Велика, таємна, нерозгадана людським розумом сила, що зветься на людській мові інстінктом життя, дала людині любов до самої себе, як необхідний засоб піддержування життя в собі та навкруги себе. Людина, що має живий, свіжий, здоровий інстінкт життя, мусить любити все, що дає їй це життя, що зберігає його, що відновлює, зміцняє життєві її сили. Тому людина любить найздоровшу, найсвіжішу добу свого істнування, – дитинство, юнацтво… І непереможна, вдячна, трохи навіть містична через свою непереможність і нерозгаданість любов живе в душі людини до всього того, серед чого відбувалась найкраща доба її істнування… Через це національна свідомість і любов до своєї нації не знає ні кляс, ні партій, ні віку, ні полу” .
У зв’язку з цим В. Винниченко засуджував “інтернаціоналізм спеціально руського видання, інтернаціоналізм, що вимагає одречення від самої своєї національности й розтворення себе в безфарбній, абстрактній масі людськости…” Такий інтернаціоналізм він називав “абсурдним”, “лицемірним”, “шкідливим”, “злочинною пропагандою самогубства”, “убивання життя в собі”. Проте водночас він є прихильником інтернаціоналізму “яко сполучення всіх національних сил людськости, яко кооперація народів…” Цей інтернаціоналізм він вважає “вищим розвитком національного чуття, вищим щаблем поступу людськости” .
Майбутнє України Винниченко пов’язував з федерацією, яка повинна будуватись на засадах самостійності та цілковитій незалежності України. Він прихильно ставився до створення СРСР, але висловив принципову критику щодо національної політики більшовицького уряду. Актуально звучать сьогодні його застереження про те, що “оголосити творіння державности легко”, а створити її – це велетенська складна робота. Винниченко застерігав про “безплодність, шкідливість, навіть злочинність намагань убгати відродження української нації в неприродні для неї, огидні її соціальним прагненням форми”.
Поступово Винниченко відходить від ідей соціалізму, критикує як капіталізм, так і соціалізм, особливо у більшовицькій формі виконання. Застерігаючи людство від винищення в тотальній катастрофі війн, він пропонує свою програму співробітництва, зближення (конвергенції) держав з різними політичними системами. Яскраве відображення ця ідея знайшла в романі “Слово за тобою, Сталіне!” (1950 р.).
Етичні погляди В. Винниченка грунтуються на ідеях людської гідності, заперечення примусових обов’язків над людиною. Він засуджував, ненавидів те страховисько, той молох, яке зветься “ми” і яке прагне розтерти мою душу і моє “Я”. Проте водночас Винниченко створює світоглядну позицію, так званий “конкордизм” (згода), за якою людина повинна жити в “згоді” з собою, з природою, з людьми, з нацією, бути “чесною з собою”.
Яскравою постаттю серед мислителів української діаспори був В. Липинський.
Вячеслав Казимирович Липинський (1882 – 1931) – історик, соціолог, політик, публіцист. Народився він у с. Затурцях на Волині. Виходець з польського шляхетного роду, один з кращих представників європейської аристократії. Липинський мав добру освіту – університети в Кракові (історія) і Женеві (агрономія), відзначався бездоганною культурою поведінки. Брав активну участь в українській революції, в організації Української демократично-хліборобської партії, а з 1918 р. він був послом Української держави у Відні.
Після падіння УНР Липинський жив в Австрії, за винятком 1926 – 1927 рр., коли керував кафедрою історії української державності в Українському науковому інституті в Берліні. За кордоном він брав участь у створенні політичних організацій, став визнаним лідером консервативно-монархічного руху серед емігрантів. Помер В. Липинський в Австрії, похований у родинному селі Затурцях.
Він автор творів: “Україна на переломі 1957 – 1959” (1920), “Листи до братів – хліборобів” (1919 – 1926), “Релігія і церква в історії України” (1925) та ін.
У своїх поглядах В. Липинський пройшов шлях від демократизму до прихильника, ідеолога консервативно-монархічного ладу. Центральні теми його творчості включали, в основному, національні, державотворчі питання. У взаємовідношенні цих питань, у їх значущості він на перше місце ставив проблему держави; саме через вирішення державотворчих проблем можливе вирішення проблем нації.
Обстоюючи ідею єдності, гармонізації суспільних відносин, віддаючи перевагу творчим силам над революційними, руйнівними, Липинський, на противагу як інтернаціоналістам – соціалістам, так і націонал-соціалістам, розглядав націю як єдність усіх мешканців даної Землі і всіх громадян даної держави, всіх племен, мов, вір, “об’єднаних одним духом, християнським”. Нація – це передусім єдність духовна, культурно-історична. У “Листах до братів – хліборобів” він писав: “…Нація для нас – це всі мешканці даної Землі і всі громадяне даної Держави, а не “пролетаріат”, і не мова, віра, племя. Коли я пишу…- “ми українські націоналісти” – то це значить, що ми хочемо Української Держави, обіймаючої всі класи, мови, віри і племена Української Землі.
Ви, українські соціалісти, утотожнюєте поняття нації з пролетаріатом і партією. Для Вас – не соціаліст – не Українець. Ви ж – українські націоналісти – утотожнюєте поняття нації з мовою, вірою, племенем…” .
Отже, за Липинським, справжнім виразником нації має бути “політичний”, а не “етнічний”українець, громадянин України, Української держави. Нація повинна народжуватись від держави, від єдності територіально-політичної, а не навпаки. Саме державність, єдність державно-творчих сил сприяють становленню нації, її єдності. “Засудженими на смерть, – писав він, – єсть такі нації, яких ідея державна переховується виключно в книжках” .
Свою державницьку ідею Липинський обгрунтовував месіанською ідеологією, яка найбільшою мірою сприяє зміцненню державності. Віра в наперед визначене (“вищими силами”) призначення українського народу повести людськість до більшої досконалості повинна була стати важливим чинником у боротьбі за незалежність і самостійність Української держави.
У своїй державотворчій концепції Липинський притримується ідеї українського монархізму. Містична сила, месіанське призначення, релігійний порив народу повинен бути спрямований Українським Гетьманом – монархом, який не повинен вибиратися народом, а отримувати владу в спадковість. Монарх повинен в першу чергу спиратись на активну меншість, аристократію. Саме вона, “а не пасивна (“українська”) більшість творить держави і нації”. Він був переконаний у тому, що кожен народ повинен пройти період монархії, абсолютизму. Якраз відсутність в Україні абсолютної монархій не дала змоги створити свою власну державність.
Актуально звучить сьогодні ідея Липинського про рівність між державною і національною приналежністю. Як зазначає Ю. Вільчинський, на місце культурно-мовного націоналізму Липинський ставить територіальний патріотизм, цим самим стверджуючи погляд, що всі мешканці української землі мають бути повноправними громадянами Української держави.
Дмитро Іванович Донцов (1883 – 1979) – ідеолог українського націоналізму, народився у Мелітополі в міській українській родині. З 1900 р. навчався в Санкт-Петербурзькому університеті, де вивчав право. Під час навчання в університеті брав активну участь у революційному русі. У 1905 р. його арештовують, а в 1906 р. звільнюють через амністію. За активну участь в Українській соціал-демократичній робітничій партії, уже будучи в Києві, його вдруге арештовують. У 1908 р. Донцов звільнюється під запоруку своєї сім’ї та друзів і в цьому ж році тікає до Галичини. За кордоном продовжує вивчати право, проживає у Відні, потім – у Швейцарії. У 1917 р. повертається до Києва, а після заяви українського уряду про союз з Росією виїздить до Швейцарії, де працює в Українській дипломатичній місії. Після падіння УНР Донцов переїздить до Львова, де редагує ряд видань і веде активну політичну роботу. У 1939 р. тікає зі Львова від більшовиків за кордон, проживає у Бухаресті, Празі, а після війни – у Франції, Великобританії, США. У 1947 р. оселяється в Канаді (Монреаль), де живе до кінця свого життя.
На формування національної свідомості Д. Донцова ще в юнацькі роки великий вплив мала брошура його вчителя, родоначальника українського націоналізму Миколи Міхновського “Самостійна Україна”, яка була просякнута ідеєю любові та відданості до України і прагненням звільнитись від панування та зневаги чужинців.
Ще у Львові в 1913 р. на Другому Всеукраїнському студентському конгресі Донцов вперше виступив з програмою боротьби за відокремлення України від Росії. Національну ідею самостійності України він відстоював протягом всього свого життя.
Найважливіші його праці: “Модерне москвофільство”, “Сучасне політичне положення нації і наші завдання”, “Історія розвитку української державної ідеї”, “Підстави нашої політики”, “Націоналізм”, “Московська отрута”, “Дух нашої давнини”, “Від містики до політики” та ін,
Слід зазначити, що на формування світогляду Донцова вплинуло глибоке знання ним історії світової філософської думки Так, його світоглядна позиція дуже близька до основної ідеї Ф. Ніцше – ідеї волі, яка тлумачилась ірраціоналістично. Воля нації до життя, до влади, до експансії була основою національної ідеології Донцова.
Д. Донцов рішуче виступав проти будь-яких проявів примиренства з Росією, закликав до повного розриву з нею, вважаючи основним ідеалом нації політичний державний сепаратизм. Національна ідеологія повинна стати основною у світогляді українського народу. Основними підставами національної ідеї, крім зазначеного вище прагнення нації до життя, до влади, до експансії Донцов вважав “стремління до боротьби та свідомість її конечності”, піднесення “загального” над “поодиноким”, нетерпимість, навіть “фанатизм”. Далі, національна ідея, так як і на думку В. Липинського, повинна стати насамперед справою провідної верстви, “активної меншості” (еліти) нації. Ще однією прикметою національної ідеології повинна стати “аморальність”, проте, як зазначає Донцов: “Це не є, звичайно, аморальність в змислі увільнення від етичного критерія, від морального ідеалізму. Навпаки, максимум етичної напружености тих ідей, та їх сторонників є незвичайно високий, а підпорядкування особистого загальному, часто жорстоким моральним приписам, тут суворе, тверде, як ніде. Отже, коли говорю про “аморальність” тих ідей, то тут розумію їх суперечність з буденною мораллю провінціонального “кальоскагатоса”, який етичність чи неетичність великої ідеї або руху оцінює з точки погляду політичного бездоганного міщанства: який до загально-національних, взагалі громадських справ підходить з міркою сво’іх приватних вигід, турбот та інтересів” . Тільки єдність цих та інших ознак, підстав національної ідеології може сприяти успішній її реалізації.
Нація, для Донцова, є самодостатньою цінністю. Держава повинна стати основним гарантом, захистом нації, і на противагу Липинському він вважав, що нація творить державу, а не навпаки, йшов “через націю до держави”, нація є єдиним суб’єктом історії та культури.
Такі основні риси концепції так званого інтегрального націоналізму Донцова, який привернув увагу до себе як своїх прихильників, так і велику кількість тих, хто різко виступив проти нього.
Дмитро Іванович Чижевський (1894 – 1977) – український мислитель, дослідник проблем культури, історик української філософії, літератури, словістики. Ім’я його довгий час або замовчувалось, або паплюжилось.
Народився Д. Чижевський в м. Олександрії на Херсонщині. Виходець з родини нового українського дрібномаєтного панства з козаків. У 1911 р. закінчує з відзнакою Олександрійську гімназію, вступає до Петербурзького університету, де вивчає математику, фізику, астрономію. Однак згодом Д. Чижевський зрозумів, що його покликання – філософія та література, тому у 1913 р. він почав навчатися на історико-філософському факультеті Київського університету, який закінчив у 1918 р.
У 1921 р. Чижевський емігрує за кордон, у Німеччину, де продовжує поглиблювати свою філософську освіту, навчаючись у К. Ясперса, М. Хайдеггера, Е. Гуссерля, Г. Ріккерта. З 1924 р. веде викладацьку роботу, працюючи у відомих інститутах, університетах Мюнхена, Праги, Галле, Марбурга, Гарварда, Гейдельберга.
Займаючись науковою діяльністю, він досліджує вплив німецької філософії, зокрема Гегеля на слов’янську науку, культуру, аналізує творчість Г. Сковороди, М. Гоголя, Ф. Достоєвського. Чижевський вперше застосовує понятійний апарат і методи європейської науки до історії української культури, трактує українську культуру в контексті європейського культурного процесу, відкриває для світової науки надбання українського барокко. Слід зазначити, що саме він відкрив Гоголя як українського філософа.
За кордоном Д. Чижевський остаточно сформувався як один з найвизначніших філософів світу, став “українським мисленником” (як сам полюбляв називати своїх співвітчизників – філософів). Він – автор численних праць, серед яких є серйозні фундаментальні філософські дослідження – “Логіка”, “Філософія в Україні”, “Нариси з історії філософії України”, “Філософія Г. Сковороди”, “Гегель у Росії”, цілий ряд досліджень творчості Канта, Ніцше, Шіллера, М. Гоголя, П. Куліша, Т. Шевченка, В. Липинського та ін.
За період перебування в еміграції, головним чином в Галле, лише за 1921 – 1945 рр. Чижевський видав 450 власних праць, зробив ряд цінних архівних знахідок. Передусім це твори відомого чеського педагога і мислителя XVII ст. Яна Коменського.
У 1949 р. Чижевський виїздить до Гарварда, де після довгих років розлуки зустрічається з дружиною та донькою. Проте Америка не дала йому “наукової поживи” і Чижевський у 1956 р. переїздить до Гейдельберга, де відкрився Слов’янський інститут, і стає його директором.
Чижевський постійно брав участь у міжнародних з’їздах, конгресах славіністів. Він був і на Міжнародному конгресі славіністів у Празі в 1968 р., де зустрівся зі своїми співвітчизниками, яким висловив думку про низький рівень радянської науки та заляканість вчених радянськими і партійними органами. Це викликало цілу зливу огульної критики на адресу Чижевського і звинувачення його в “буржуазному націоналізмі”.
У 1968 р. Чижевський змушений був піти з посади директора Слов’янського інституту, але він продовжував з великим успіхом читати лекції з літератури і філософії в різних університетах Німеччини, плідно займався науково-дослідницькою роботою. Його перу належить понад 900 наукових праць з різних галузей науки.
Головним об’єктом його наукових досліджень була історія літератури. Ним була детально вивчена давньоруська (староукраїнська) література, плідно він займався слов’янською (польською, чеською, українською) барокковою літературою та російською поезією XIX – початку XX ст.
Отже, за Чижевським, історія слов’янської літератури і історія філософії слов’янських народів утворюють сутнісну єдність, цілісний погляд на історію слов’янської думки.
Досліджуючи історію людської думки, Чижевський звернув увагу, що в ній існують два різні погляди на проблему національності: раціоналістичний і романтичний. Він був прихильником романтичного підходу, оскільки останній не призводить до національної винятковості та національного засліплення. Чижевський був далекий від будь-якого шовінізму, підтримував зв’язки з російськими колами в еміграції, читав лекції російською мовою, проте “власне до великорусів він ставився досить стримано”.
У 1976 р. загострилась давня хвороба Чижевського – астма. Лягати у лікарню він не хотів, через те що не міг розлучитись зі своїми книгами і рукописами. Саме в цей час він дописував свого “Гоголя”, замислював інші праці. 18 квітня 1977 р. Д. Чижевський помер. Похований він на кладовищі у Гейдельберзі.
Як історик філософії та слов’янської думки Д Чижевський своїми працями збагатив українську історико-філософську думку XX ст., сприяв зближенню європейських народів, їх насамперед культурним зв’язкам.
У зв’язку з процесами суспільно-політичного життя сучасної України актуальною є проблематика української ментальності, української духовності, яка була в центрі філософських досліджень вчених – українців третьої еміграційної хвилі. Передусім це праці Є. Онацького, О. Кульчицького, Б. Цимбалістого, М. Шлемкевича, В. Дорошенка та інших, чий доробок до загальної скарбниці української філософської думки допоможе нам краще усвідомити себе, пізнати себе самих.
Олександр Юліанович Кульчицький (Олександр Шумило фон Кульчицький) (1895- 1980) народився у м. Скалат на Тернопільщині у родині радника вищого провінційного суду Австро-Угорщини. Здобув класичну освіту: гімназія у м. Станіславі, філософський факультет Львівського університету, після Першої світової війни студія філософії і психології у Сорбоні в Парижі. У 1924 – 1926 рр. у Львівському університеті вивчав філософію і германістику, а у 1930 р. захистив докторську дисертацію з філософії. У 1930 – 1932 рр. у Краківському університеті спеціалізувався у галузі педагогіки.
У 1939 р. професора Кульчицького було призначено директором Львівського педагогічного інституту, але досить скоро він потрапляє до списку підозрілих осіб і під загрозою арешту більшовиками у 1940 р. емігрує зі Львова на Захід. У Мюнхені отримує роботу в Інституті психології та психотерапії.
З 1945 р. О. Кульчицький працює в Українському Вільному університеті (Мюнхен) на посаді професора психології, а згодом і філософії. У 1951 р. Кульчицький переселився до Парижа, де працював у Науковому товаристві ім. Т. Шевченка і водночас продовжував педагогічну і наукову діяльність в Українському Вільному університеті, в 1962 – 1963 рр. був обраний його ректором, з 1964 р. став проректором, а згодом – деканом філософського факультету.
Наукова спадщина вченого складається з багатьох праць, присвячених проблемам психології, етнопсихології, антропології, філософії, літературознавства, педагогіки, германістики. Праці написані українською, німецькою, французькою, англійською мовами.
В Україні перші наукові розробки творчості О. Кульчицького з’явились недавно. Зокрема, це збірник наукових праць “Українська душа” (передмова В. Храмової), наукові повідомлення у збірнику “Філософсько-антропологічні читання” з нагоди 100-річчя від дня народження О. Кульчицького (1995 р.). Особливий інтерес викликала праця вченого “Основи філософії і філософічних наук” (1949 р.), яка через зазначені вище обставини створювалась за межами рідної землі і лише у 1995 р. з нею ознайомився український читач. У передмові А. Карася до цієї праці вперше проведений досить грунтовний аналіз філософської творчості О. Кульчицького.
Філософські погляди О. Кульчицького формувались під впливом ідей М. Шелера, М. Гартмана, А. Бергсона, Е. Муньє і, особливо, І. Канта і Г. Сковороди.
Визначаючи поняття філософії та її предмета, О. Кульчицький стверджує, що “філософія – це світоглядне, універсальне знання, спрямоване на тотальність і сутність буття” . Він категорично заперечує проти віднесення філософії до сфери науки, говорить, що “філософія – це знання, а не наука”. Маючи спільний з науками характер пізнавальної творчості, філософія все ж відрізняється від них щодо предмета і способа здобуття своїх знань. Філософське мислення спрямовується на охоплення позаявищної сутності світу, на виявлення прихованої внутрішньої “самості світу і душі”. Крім універсальності, філософія відрізняється від спеціальних наук також ступенем проникнення у глибину дійсності.
О. Кульчицький не сприймає “єдиноправильну” філософську теорію, яка встановлює істину в останній інстанції. Він засуджує марксистсько-ленінське бачення світу з позиції такої філософії. Особливо критично вчений оцінює спробу осягнути сутність людини через призму таких канонів. Тільки вільне філософічне мислення може забезпечити розгляд конкретної людини, допомогти їй усвідомити себе особистістю.
Заслуговують на увагу думки вченого щодо логіки, яку він вважає основою підготовки філософського мислення, називає її однією з філософічних дисциплін. Кульчицький підкреслює, що активність природи мислення не завжди є помітною за законами формальної логіки, проте філософський аналіз дає можливість за сухістю логічної форми відчути живий пульс духовності. Важливою функцією логіки, вважає мислитель, є дисциплінування мислення, прикладом якого й була його педагогічна діяльність.
Другою, крім логіки, наукою, що тісно пов’язана з філософією, є психологія. Кульчицький називає її філософською наукою, пропедевтикою філософії, зазначає, що вона важлива для всіх ділянок філософії. Зокрема, для онтології її значення в тому, що в ній йдеться про психічність, як одну з найважливіших для людини і найближчих до неї форм буття; для гносеології психологія важлива тим, що пізнання є процесом психічним, отже психологія досліджує і процес пізнання, хоча й з іншого боку, ніж гносеологія. Для аксіології важливість психології в тому, що вартості життя творяться у психічних процесах і переживаннях.
О. Кульчицький зазначає, що “психологія цінна ще й тим, що як “наука про душу” вона є неодмінним засобом пізнання своєї душі, виступає передумовою для формування власного характеру,… сприяє пізнанню душі інших людей, розумінню їх настанов і вдачі…” .
Проблематика з психології, яку розглядає Кульчицький, досить широка й цікава. Починаючи з визначення предмета психології він показує своєрідність психічних явищ, їх структуру, цілісність, проводить аналіз природи свідомості у її відмінності від психічної діяльності, дає характеристику психічним функціям, явищам тощо.
Серед проблем, які є основним змістом філософського знання, О. Кульчицький називає онтологію. Вона, на думку вченого, “у своїй настанові на тотальність і розкриття сутності “буття як такого” охоплює як психічну ділянку, так і всі “форми й постави буття”. Канву онтологічної проблематики складають запитання: що насправді існує? що таке справжнє буття? що таке дух, матерія? Саме ці запитання спрямовані на розкриття характеру існуючого, сутнісного буття. Як зазначає Кульчицький, “…визначення сутності існуючого невіддільне від способу існування цієї сутності…” Все це й належить до ділянки знання про буття – онтології.
О. Кульчицький аналізує онтологічні погляди в історії філософської думки, зокрема підходи матеріалізму, спірітуалізму, дуалізму, монізму, показуючи однобічність, незавершеність їх, що полягає в тому, що одні вважали основою, суттю буття матерію; другі – дух, духовність; треті – те й інше; четверті – ще щось інше і т. д. Вчений зауважує, що ніколи не можна буде “пояснити явищ доцільності й саморегуляції життя законами матерії, важливість і цінність яких… не підлягає жодному сумніву”, як неможливо і “суто психологічними законами… пояснити й існування культурної творчості та духовності…” Звідси робиться висновок про необхідність визнання наявності “різних видів буття як самостійних, але пов’язаних між собою шарів в одній онтологічній структурі” .
Проблеми гносеології О. Кульчицький висвітлює з позицій класичного підходу, тобто вирішує питання щодо підстав пізнання, виявлення його меж та умов істинності. Вчений переконаний у можливості істинного пізнання, він не підтримує концепції релятивізму, прагматизму, крайнього скептицизму. Як зазначає А. Карась, Кульчицький не згадує і про так званий агностицизм, як крайній вияв скептицизму. Він не погоджується з марксистським, частково, і гегелівським підходом щодо звинувачень у цьому “гріхопадінні” Дж. БерКлі, Д. Юма, І. Канта. Мова може йти, наприклад, про радикальні сумніви того ж Берклі щодо претензій пізнати істину виключно методами наукового мислення, а не пізнання взагалі, головним засобом якого є віра.
Роблячи висновки з гносеології, О. Кульчицький зазначає, що “…цілісний погляд на розвиток гносеологічної думки свідчить, що пізнання не надане людині, а завдане як нескінчене і незавершене завдання, котре слід виконувати не тільки шляхом чуттєвого, емпіричного досвіду чи раціонального міркування або безпосереднього інтуїтивного споглядання, а всіма засобами, залежно від розмаїтої природи дійсності” .
Великий інтерес виявив мислитель до проблеми людини, особистості. Глибока обізнаність Кульчицького дала йому можливість розглянути природу людини, особи з погляду як універсальності, так і унікальності. Його філософсько-антропологічне вчення має не тільки дослідницьке, а й практичне значення. Кульчицький зауважує, що філософська антропологія, щоб мати практичне значення не повинна “обмежуватися роздумами над сферою загальнолюдського, що на ділі є тільки ідеальною абстракцією. Адже загальнолюдське існує насправді у конкретних постатях національних чи епохальних… типів, формування яких зумовлене національними та епохальними… психічними структурами” .
У зв’язку з цим Кульчицький звертається до проблем українського народу, української духовності. Він був добре обізнаний з культурою й історією України, прагнув пояснити суть людської особи, її походження, самозвершення і призначення. Як зазначає А. Карась, “пошуки філософської концепції людини привели вченого до переконання у персоналізмі як адекватному методі усвідомлення людської суті взагалі” (10, с. 10].
З персоналістського підходу Кульчицький робить висновок, що сутність людини зобов’язує її здійснювати “експансію” у світ, світ трансцендентний, вічний і божественний, цим самим відкриваючи перед собою своє покликання і реалізуючись через втілення вартостей духу. Проте така експансія людини повинна, з одного боку, мати певні межі, а з другого – не бути пригніченою, як це трапилось з українцями.
Історія українського народу – це яскравий приклад, як в результаті політичного і соціального тиску, примусу цей народ перетворювався у психологічну, духовну провінцію, втрачав свої можливості самоусвідомлення, розуміння свого призначення і місця у світі, ставав байдужим навіть до своєї особистості.
Кульчицького хвилює доля української нації, він шукає причини такого її стану, поразок, прагне вплинути на виховання почуття національної гордості в українського народу. Розглядаючи українців як людність, Кульчицький проводить дослідження впливу на них різних чинників – етносоціальних, геопсихічних, соціопсихічних, історичних, расових, культуроморфних і глибинно-психічних (несвідомих). Ці чинники, на думку вченого, є основою формування національного характеру.
Слід звернути увагу на актуальність міркувань О. Кульчицького щодо впливу соціопсихічних та глибинно-психічних чинників на формування українського характеру. Серед соціопсихічних чинників Кульчицький виділяє насамперед недостатню диференціацію суспільної структури, що вирізнялась перевагою селянської верстви у цій структурі, схильністю українців до створення малих груп типу “спільнот”. Буття селянства не передбачало активної співдії у широких масштабах. Селянський побут робив людину більш залежною від природи, ніж від іншої людини, а звідси і спрямованість психіки на надмірне самозаглиблення, смиренність, насторожене ставлення до світу, недовіру до авторитету і влади. Тобто, формувався стиль так званого прихованого життя (“vita minima”). На жаль, в історії України такий стиль (тип) життя переважав над іншим (“vita maxima et heroica”), виразом якого був лицарсько-козацький ідеал людини, що підпорядкований ідеї оборони, честі, волі. Представники цього типу часто винищувались і, навпаки, примножувалась кількість тих, хто був зорієнтований на “vita minima”.
Щодо глибинно-психічних чинників українського характеру, то варто зазначити, що для оформлення світо – сприймальних настанов важливим є не тільки свідоме, а й підсвідоме (несвідоме), що знаходиться у глибинній психології персонального і колективного життя. Саме гам і виявляється несвідомо так званий “комплекс менше – вартості”, притаманний психіці кожного поневоленого народу (в тому числі й українського). Комплекс меншовартості (інакше, “малоросійства”) постійно сприяв посиленню в українців стану “vita minima”.
Говорячи про “персональну надбудову” в характері українців, Кульчицький звертає увагу на помітну відсутність в ній вольових засад і, навпаки, наявність “комплексу кривди”, відчуття “даремності” національних зусиль тощо. Страшна руйнація українського народу протягом століть створила певні умови виживання – соціо – психологічний і політичний конформізм, який передбачав не лише прислужництво ” меншовартої” нації, а й її “задоволення у рабстві”.
О. Кульчицький зауважує, що слабкість персональної надбудови української психічної структури є відносною і значною мірою залежить як від зовнішніх, так і від внутрішніх чинників. Тому зміцнення персональної надбудови можливе в активній соціально-політичній поведінці громади, в пошуках шляхів розбудови державності, переборенні комплексу “меншевартості”, посиленні вольової поведінки особи, в тих могутніх внутрішніх потягах, що глибоко вкорінені в душі українців. Такі зміни у соціальній психології українського народу можливі лише за умов перетворення його соціально-політичних обставин, які сьогодні поступово почали здійснюватись.
