Формування партійно-політичної системи
Тема 6. УКРАЇНА В УМОВАХ НЕЗАЛЕЖНОСТІ
§ 28. СУСПІЛЬНО-ПОЛІТИЧНЕ ЖИТТЯ В 1990-х роках
1. Формування партійно-політичної системи.
Після скасування монополії КПРС на владу розпочався перехід від монопартійності до багатопартійності. Проголошення незалежності України сприяло формуванню партійно-політичної системи. Політичні партії є важливою ланкою, яка пов’язує громадянське суспільство з державою. Вони відображають суспільні інтереси громадян. Багатопартійна система передбачає, що політичні партії не тільки змагаються між собою,
В Україні з’явилися нові партії, які збагатили її політичну палітру. У вересні 1991 р. в Донецьку відбувся установчий з’їзд Ліберальної партії України. В основі її ідеології – ринкова економіка. Однак значна частина громадян не готова була до сприйняття ліберальних ідей.
До процесу творення партійно-політичної системи активно долучилися українські націоналісти. У березні 1992 р. відбулася конференція ОУН, яка трансформувалася в Конгрес українських націоналістів (КУН). Організацію очолила Я. Стецько.
Наприкінці 1992 p. IV Всеукраїнські збори НРУ проголосили
Після заборони компартії України у зв’язку з її участю в державному перевороті частина комуністів заснували Соціалістичну партію України, яку очолив О. Мороз. Виразником інтересів колгоспної верхівки стала Селянська партія України, створена на початку 1992 р.
Розширилася правова база формування партійно-політичної системи. Був прийнятий Закон України “Про об’єднання громадян” (червень 1992 p.), у якому визначені поняття “політична партія” та “громадська організація”. Політична партія була визначена як об’єднання громадян – прихильників певної загальнонаціональної програми суспільного розвитку, які мають головною метою участь у виробленні державної політики, формуванні органів влади та місцевого самоврядування. На підставі цього закону в 1993 р. відновила діяльність Комуністична партія України, яку очолив П. Симоненко.
Центристські позиції задекларувала партія Трудовий конгрес України на чолі з А. Матвієнком. Вона виступала за поступове впровадження ринкових відносин.
У східних областях виник Громадянський конгрес України (ГКУ), який висунув ідею створення на основі СНД Євразійського Союзу, виступив за надання російській мові статусу другої державної.
На початку 1995 р. на політичну арену вийшла Соціал-демократична партія (об’єднана). Під її прапорами в різний час виступали політики В. Онопенко, Л. Кравчук, Є. Марчук, В. Медведчук. У лютому 1996 р. виникла Народно-демократична партія центристського спрямування.
На першому етапі формування багатопартійної системи, коли про себе заявили багато маловпливових партій, важливе місце в партійно-політичній системі посідала так звана партія влади, до якої входили вищі кола державної номенклатури.
Важливим показником зрілості політичної партії та її можливостей впливати на процес формування органів влади було висунення кандидатів під час президентських виборів. Якщо в 1994 р. із семи зареєстрованих кандидатів тільки О. Мороз представляв політичну партію – соціалістичну, то у 1999 р. на президентських виборах з 15 кандидатів 12 представляли політичні партії. Однак у 1990-х роках партії виявили свою слабкість у виборах на регіональному рівні. Серед депутатів, обраних до місцевих рад у 1994 p., члени політичних партій становили тільки 5%. Згодом відсоток партійних депутатів у місцевих радах поступово збільшувався.
Посилився вплив політичних партій на обрання керівників Верховної Ради та формування уряду. Так, з 1990-х років голови Верховної Ради України були представниками партій. На основі парламентської більшості, що утворилась у Верховній Раді після виборів 2002 p., був сформований уряд на чолі з прем’єр – міністром В. Януковичем, який представляв Партію регіонів України.
Важливим етапом у формуванні партійно-політичної системи стало прийняття у квітні 2001 р. закону “Про політичні партії в Україні”. Він конкретизував конституційне положення про право громадян на свободу об’єднання в політичні партії для здійснення і захисту своїх прав. Законом було встановлено, що політичні партії мають право брати участь у виборах Президента України, до Верховної Ради України, органів місцевого самоврядування. Політичним партіям гарантувалася свобода опозиційної діяльності. Після запровадження мажоритарно-пропорційної виборчої системи на перемогу могли розраховувати кандидати, яких підтримували партії, що мали значний адміністративний і фінансовий ресурс. Голосування за партійними списками було вигідне передусім великим політичним партіям. Запровадження виборчого бар’єру майже не залишало шансів малим партіям увійти до складу парламенту.
Зросла роль політичних блоків у боротьбі за владу. Так, блокування сприяло посиленню на певний час позицій партій національно-демократичного спрямування. Якщо за результатами виборів 1998 р. до Верховної Ради Народний рух України набрав 9,4% голосів, то об’єднання партій національно-демократичного спрямування в блок “Наша Україна” під час виборів 2002 р. значно поліпшило цей результат – 23,6 % голосів.
Однією з тенденцій, що простежується в партійно-політичній системі останніх років, є те, що комуністи втрачають лідерство як за партійними списками, так і в мажоритарних округах.
Напередодні парламентських виборів 2002 р. в Україні налічувалося понад 150 партій. їх кількість постійно змінювалася. Більшість із них була нечисленною, не мала сталого електорату. Значний вплив на формування партійно-політичної системи мають великі фінансово-промислові групи. Помітною рисою формування партійно-політичної системи в Україні було те, що створення партій часто ініціювали впливові політичні групи або окремі політики, а не населення. За результатами виборів до Верховної Ради 2006 р. відбувся біполярний розподіл політичного простору: центром одного виступила Партія регіонів, а центром іншого – Блок Юлії Тимошенко (БЮТ).
Досвід, набутий політичними партіями, має важливе значення для становлення громадянського суспільства.
