Гайдеггер (Heidegger) Мартін
Політологічний словник
Гайдеггер (Heidegger) Мартін (26.09.1889 – 26.05.1976) – німецький філософ. Основні віхи життя: 1916 р. – початок викладання у Фрайбурзькому університеті; з 1918 p. асистент Е. Гуссерля (Husserl); 1923 р.- екстраординарний професор Марбурзького університету; 1928 р. – повернення до Фрайбурзького університету на посаді професора; 1929 р.- перебирає в Е. Гуссерля керівництво кафедрою філософії Фрайбурзького університету; 1933- 1934 pp. – ректор Фрайбурзького університету; 1946 р. – усунений французькою окупаційною владою від викладання та
Творчість Г. мала багато в чому революційний вплив на розвиток сучасної філософії. Саме з його творчістю пов’язано багато значущих подій, що в подальшому сформували філософію XX ст. Насамперед – відмова від гегемонії теоретико-пізнавальної проблематики, подолання панівної для новоєвропейської культури парадигми самосвідомості, тлумачення специфіки людського буття як суб’єктивності, відновлення інтересу до проблеми буття, глибинного характеру зв’язку онтологічної проблематики з феноменами людського існування,
Центральною темою гайдеггерівського мислення (яке загальновизнано поділяють на “ранній” та “пізній” періоди) стає буття як таке та його відкритість у розумінні як способі людського буття. Саме реконструкція такої кореляції буття та людського розуміння дає змогу Г. радикально переосмислити засади традиційної європейської філософії, відродити в теоретичній значущості тематику античного мислення, реанімувати право мистецтва на істину, переосмислити перспективи та актуальні завдання, перед якими стоїть нині людство.
Ставлення Г. до політики надзвичайно складне та неоднозначне. З одного боку, життєвий шлях Г. радикально перетнувся з політичними подіями 30-40-х років у Німеччині, які істотно вплинули на подальшу долю мислителя. За своїм походженням та освітою Г. був вихідцем з неоконсервативних католицьких кіл; ще в роки навчання на теологічному факультеті Г. стає автором низки статей у студентському журналі, в яких він критикує ліберальні та модерністські настрої доби. Кульмінацією політичної заангажованості Г. стає його згода стати ректором рідного для нього Фрайбурзького університету наприкінці квітня 1933 р. та його вступ на початку травня того ж року до лав Націонал-соціалістської робітничої партії Німеччини (НСРПН). За неповний рік ректорства Г. було згодом інкриміновано: вивішування так званого єврейського плаката, переслідування двох професорів – євреїв за походженням, сприяння активному втручанню в університетське життя фашистських студентських організацій. Як зауважував сам Г., у 1933 р. ним керувала ілюзія можливості “нового початку”, що пов’язувалася з ідеєю реформи німецького університету як духовного осереддя життя нації. Проте конфлікт з партійним земельним керівництвом переріс не лише у відставку з посади ректора, а й спричинився до інших дій з боку влади, яка фактично запідозрила Г. у неблагонадійності: попри світове визнання його не було допущено у складі німецької делегації до участі в Декартівському конгресі (Париж, 1938 р.); серед слухачів його курсів були такі, хто, за їхнім же власним зізнанням, писав звіти про Г. до гестапо. Проте до останніх днів існування Третього рейху Г. залишався членом НСРПН. Згодом, на заклик нового покоління німецьких філософів до каяття (відкритий лист Ю. Габермаса), Г. відповість: “Той, хто глибоко мислить, глибоко й помиляється”.
По завершенню Другої світової війни (1946 р.), у межах політики “очищення” Г. як “першого націонал-соціалістського ректора Німеччини” було позбавлено права викладати, брати участь у публічних заходах університету та пенсії. Лише заступництво впливових французьких інтелектуалів учасників Руху опору захистило Г. від конфіскації французькою окупаційною владою його будинку та бібліотеки.
З іншого боку, питання політики як такої ніколи не були темами спеціального розгляду Г. як мислителя. Для “раннього” періоду його творчості було притаманно розглядати сферу публічного (буття з іншим) як царину та характеристику не автентичного буття людини. Фактично на сторінках головного трактату Г. “Буття та час” відбувається теоретична девальвація як соціального буття загалом, так і політичної й етичної його сфер зокрема. Для “пізнього” етапу творчості мислителя характерна критика самих засад новоєвропейського розуміння політики: уявлення про автономну волю здатного до розумного самовизначення суб’єкта. За оцінкою Г., такі припущення традиційного “логосу” про “політику” є похідними від метафізики, яку його мислення прагне “подолати”. Засадниче припущення метафізики, що людина є суб’єктом, тобто тим сущим, у якому все інше суще увірогіднює своє буття та істину (тобто перетворюється на світ об’єктів), уможливлює погляд на вільне самовизначення суб’єкта та підпорядкування його інтересам організації всього іншого сущого. Це є спільним з різноманітними способами розуміння “суб’єкта історії”: особи (лібералізм), класу (комунізм) чи нації (фашизм), адже в такому проекті абсолютного самоутвердження “волі до влади” суб’єкта все інше суще девальвує до матеріалу можливого розрахунку, маніпуляцій та використання. У такому “планетарному пануванні техніки” (що часто позначається ним як “більшовизм” та “американізм”) Г. вбачав не лише граничне забуття буття, а й головну загрозу втратити людиною власної природи – своєї співвіднесеності з буттям.
Основні твори Г.: “Буття та час” (1927 p.), “Кант і проблема метафізики” (1929 p.), “Вступ до метафізики” (1953 p.), “Ніцше” (1-2 т, 1961 p.). З 1973 р. під керівництвом Г. розпочато видання повного зібрання його творів, у якому передбачалося понад 100 томів. Його ідеї в політології найбільше втілені у працях американського філософа Р. Рорті (Rorty).
Енциклопедія політичної думки: Пер. з англ. – К., 2000; Heidegger М. An Introdution to Metaphysics (1953), trans. R. Manheim. – New Haven and London: Yale University Press, 1959; Heidegger M. Being and Time, trans. J. Macquarrie and E. Robinson. – New York: Harper &; Row, 1962; Heidegger M. What is Called Thinking? (1954), trans. F. D. Wieck and. J. G. Gray. – New York: Harper &; Row, 1968; Heidegger M. Basic Writings, ed. D. F. Krell. – New York: Harper &; Row, 1977; Murray M. ed. Heidegger and Modern Philosophy. – New Haven, Conn.: Yale University Press, 1978.
P. Чорней
