Ідея Бога в метафізиці
Філософія посбіник
Тема 2. МЕТАФІЗИКА
§ 4. Спекулятивна теологія
Згідно з І. Кантом, є три фундаментальні поняття метафізики: людське Я, світ і Бог. Якщо людським Я в метафізиці цікавиться спекулятивна психологія, світом – спекулятивна космологія, то Бог входить у поле спекулятивної, або умоглядної, теології. Будь-яка філософська система рано чи пізно ставить питання про божественні основи буття і остаточним моментом структури метафізики є власне раціональна теологія. На думку X. Ортеги-і-Гасета: “У релігіях Богом іменується
Ідея Бога в метафізиці
Питання про Бога не є виключно теологічним і не відкидається філософією. Ще з часів ранніх іонійських мислителів вважалось, Що Бог – це Єдине. Питання про “архе” для грецької думки було одночасно і питанням про божественну природу. Для греків “архе” було Богом, а Парменід чітко протиставляв Єдине як істинне і незмінне буття множинному і мінливому. Аристотель, визначаючи “першу філософію” як “найбільш божественну” серед
Розуміння вищої і остаточної причини і універсальності, в якій вона осмислювалась, безпосередньо пов’язане із запитуванням про абсолютне буття. Звертаючись до підстави, ми безальтернативно приходимо до безумовного, безвідносного, безконечного і завершеного в собі буття – Бога. А метафізика і є пошуком цього досконалого, повного, спробою його раціонального пізнання. Вона занурена в осмислення того, що “є”, чогось неминучого, вічного, такого, що є завжди і скрізь, що не залежить від обставин і часу. А це і є Бог. Е. Корет зазначав, що “питання про буття послідовно веде до питання про Бога”. Саме Бог у кінцевому підсумку і є тим буттям, до якого тяжіє філософія, тобто тим вищим началом, через яке і завдяки якому все існує.
Абсолют, від лат. “absolutus” – “необмежений” – це філософський термін, що позначає поняття самодостатньої, вічної, актуально нескінченної духовної реальності, у якій як у своїй основі корениться буття всього сущого. Відповідно, це – безумовна, неосяжна реальність, яка виявляє себе миттєво, довільно та належно, згідно з внутрішніми підставами. Така реальність є граничним феноменом, який по-різному відображає себе в дійсності, але в своїй основі є одним і тим самим, тобто має власну, внутрішню причину – самого себе. Саме така завершеність і є підставою загального поля для прийняття неможливого в лоно своїх можливостей, або сприйняття справжнього належним чином, незалежно від зовнішніх обставин. Отже, Бог є вільною реальністю, необхідністю себе, причиною самого себе, самопричинним (І. Кант).
Варто зазначити, що у філософії йдеться про Бога у власне метафізичному сенсі, без релігійного змісту поняття Бог. З метафізичного погляду Бог – духовна, розумна сутність, підстава самопізнання, самовизначення і самореалізації себе у світі. Так би мовити, необхідна умова отримання особливої форми знання, представлення морального образу, перемоги розуму над нерозумним. Бог – безсумнівна, несуперечлива, нездоланна норма, що відзначає істинне положення всього, що відбувається.
Отже Бог є ідеалом осягнення цілісної, завершеної картини світу. Його буття є абсолютною тотальністю, межею, зреалізованою безкінечністю всього зумовленого і відносного.
Необхідність взаємозв’язку метафізики з теологією одночасно уникає їхнього безпосереднього ототожнення. Варто розглянути від-ношення філософії і релігії, метафізики як філософської теології і геології релігійної.
Як філософія, так і релігія, є формою світогляду. Проте їхні спроби осмислити Бога не однакові. “Філософський Бог” – предмет розумного, а отже, морального пізнання, предмет філософської віри. У релігії – предмет релігійної віри. Релігійна віра реалізується в коор-динатах підтверджу вального догматизму, тобто в межах авторитету, філософська віра – в межах свободи, тобто в безмежному. У межах досвіду філософської віри – Бог є чистою формою, мислення спрямоване на усвідомлення себе, що є вільним простором становлення, позачасовим станом людини як розумної істоти.
Релігійна теологія грунтується на догматичній вірі і розуміє Бога як вищого суддю всіх людських вчинків, що дарує людині втіху і спасіння. Метафізичне вчення про Бога має абсолютну форму знання, грунтується на вірі розуму і намагається раціонально Його осмислити. Релігія і філософія не взаємовиключають одна одну. Тому теологію можна розглядати як релігійне і водночас філософське, як релігійно-філософське вчення про Бога. В історії філософсько-релігійної думки було вироблено кілька головних типів таких вчень.
Теологія (від грец. “Бог” і “вчення”) позначає систематизовано викладене віровчення, що обгрунтовує його істинність та необхідність для людини. Це система обгрунтування і захисту релігійних вчень про Бога, сукупність вироблених тією чи іншою релігією доказів істинності догматики. Всі системи виходять з визнання особистісного Бога – творця і управителя світу, богонатхненності догматів і моральних приписів. Однак через відсутність конфесійної єдності кожна з цих систем ніколи не була чимось єдиним. Теологію називають богослов’ям, через те, що Бог повідомляє людині знання про себе через власне “слово”. В найбільш строгому значенні теологію ототожнюють з теїзмом.
Теїзм (від грец. “Бог”) – релігійно-філософське вчення, яке виходить з розуміння абсолюту як безкінечної божественної особистості, що є трансцендентною щодо світу і такою, що вільно творить світ і несе відповідальність за нього. Отже, теїстичне уявлення визнає трансцендентність (надприродність) Бога.
Всі теїстичні концепції розуміють абсолют як деяку надособову повноту, яку можна духовно споглядати, в якій можна екстатично розчинятися, проте з якою неможливо вступити в особистісний діалог.
Строгий теїзм характерний для іудаїзму, християнства та ісламу. Варто розрізняти політеїзм і монотеїзм, як багатобожжя і єдинобожжя.
Політеїзм (від грец. “численний” і “Бог”) позначає форму культу, що полягає у поклонінні багатьом богам. Характерними рисами політеїзму є уявлення про ієрархію богів і шанобливе ставлення до верховного божества. В політеїзмі ще відокремлюють енотеїзм – по-клоніння своєму богові і повага до богів інших етносів.
Монотеїзм (від грец. “єдиний” і “Бог”) позначає форму культу, що полягає у поклонінні єдиному Богові. Бог у монотеїстичних релігіях гносеологічно й етично вища форма надприродного. Він Найдосконаліша сутність, яка є єдиним, остаточним керівництвом, де суб’єкт повністю ввіряє об’єкту свою життєву ситуацію, віддаючи себе цілком у його владу, і сподівається, що буде нагороджений за стійкість і незмінність почуття.
Якщо теїсти визнають ідею особистісного Бога, з його постійним втручанням у світ, то деїсти цю ідею відкидають.
Деїзм (від лат. “Бог”) – релігійно-філософське вчення, яке розглядає Бога лише як першопричину, як творця світу, тобто безособистісне начало, що повідомило світу його закони, і від моменту творення світ діє самостійно. Визнання Бога як вседержителя світу, що визначає долю людини наперед, деїсти не підтримують. Деїсти виступають проти містики теїстів і вимагають вірити розумно, що значить чуттєво або доказово, обгрунтовано.
Теїстів і деїстів поєднує визнання трансцендентності буття Бога. Іманентність Бога визнавали представники пантеїзму. Іманентний, від лат. “той, що перебуває в чомусь”, позначає внутрішню причетність до якоїсь речі. Отже, пантеїсти вважають, що Бог розчинений у світі і тому тотожний йому.
Пантеїзм (від грец. “все” і “Бог”) – релігійно-філософське вчення, яке стверджує, що Бог і природа повністю збігаються один з одним і становлять єдине ціле. Німецький філософ, теолог М. Кузанський вважав, що Бог – “абсолютний максимум”, а світ – “відносний максимум”. Світ має свій центр скрізь, а периферію ніде, так як Бог і центр і периферія, Він скрізь і ніде. Бог є трансцендентним щодо світу й одночасно іманентним, присутнім у кожній його частині. Це навело на думку, що Всесвіт безмежний (нескінченний), що, своєю чергою, стало поштовхом до геліоцентричної концепції Коперника.
Пантеїзм слід відрізняти від панентеїзму, що розглядав світ як складник, який хоч і підпорядкований, але не тотожний Богові. Панентеїзм (від грец. “все”, “у” і “Бог”) – релігійно-філософське вчення, яке постулює ідею, що поцейбічний світ є частиною буття Бога, але не розчиняє Бога у світі. Німецький філософ Краузе, який увів термін панентеїзм, стверджував, що світ – це конечне творіння посеред безконечного буття Бога.
Теологія поділяється на позитивну, негативну і діалектичну. Інакше кажучи? на катафагичну, апофатичну і теологію кризи.
Катафатична теологія (від грец. “стверджую”) – це філософсько-релігійне вчення, яке визнає можливість часткового, відносного пізнання Бога шляхом аналогії між Ним, світом і людиною. Аналогія – це відповідність між предметами в певному відношенні. Відповідно до цього вчення Бог пізнається за тими ознаками і визначеннями, які є в Біблії, а також за результатами його творіння. Тому катафатична теологія допускає можливість загальних визначень Бога – як втілення абсолютної досконалості (всеблагості, всеосяжної любові). При цьому уявлення про Бога виводяться з “величі світу”, “краси і доцільності всього створеного”.
Апофатична теологія (від грец. “заперечую”) – це осягнення Абсолюту шляхом заперечення невластивих йому визначень, понять, що визначають предмет судження, неможливості уподібнення світові і людині. Згідно з апофатичним вченням Бог настільки таємничий, до-сконалий, незримий, що дати йому якесь раціональне обгрунтування чи ствердження неможливо. Про Бога можна лише сказати чим він не є, а не чим він є. Єдиним визначенням Бога є непізнаваність, а спосо-бом пізнання – містичний досвід, одкровення. Тому Бог не є носієм конкретних ознак. Він не дає реальних благ.
Теологія кризи – течія протестантизму 20 – 30-х років XX ст., заснована за ініціативою німецького теолога К. Барта. Теологія кризи має таку назву через відображення безглуздості людського буття, яке кореніться в нездоланному протиріччі між Богом і гріховною людиною. Згідно з цією течією, Бога можна осягнути шляхом ствердження через заперечення. Вихідним пунктом теології кризи є безнадійність усіх спроб визначити зміст віри через релігію. Звідси й протиставлення релігії і віри. Через те, що релігія постійно ототожнює непредметного Бога з предметним світом людського інтелекту, вона тим самим рухається по колу і пропонує людині замість Бога містифікований образ. Тож, заперечуючи релігію як суму предметних уявлень про Бога, теологія кризи стверджує віру в абсолютно трансцендентного щодо всього людського Бога. Тобто пропонує мислити Бога в його не мислимості. Так теологія опинилась поміж відкинутою предметністю і порожньою безпредметністю і вихід один – пояснювати “так” через “ні” і “ні” через “так” у взаємозв’язку ствердження і заперечення. Таким чином, через те, що людина не може осягнути Бога не почуттями, не розумом вона може прилучитися до нього шляхом віри в надрозумний зміст Євангелія.
Протистоїть теїзму атеїзм (від грец. “а” – заперечна частка і “Бог”), що дослівно перекладається як безбожжя і позначає таку сві-тоглядну орієнтацію людини, яка утверджує її в бутті, вільному від необхідності апелювати до надприродного. Історично атеїзм відображає звільнення людини від панування над нею стихійних сил природи і суспільства. Атеїзм не тотожний критиці релігії.
Критика релігії є точкою єднання між філософією і релігією. Провідним представником критики релігії є Л. Фейєрбах. Поряд з ним варто розглянути погляди К. Маркса, Ф. Ніцше і З. Фройда. Якщо Є. К’єркегор обмежився критикою гегелівського розуміння релігії, то Л. Фейєрбах поставив під сумнів релігію як таку. Ідея Фейєрбаха така, що мислити Бога – не що інше як мислити сутність людини, привела до думки про зведення теології до антропології. Кінець релігії в її заперечені, адже звільнена від релігійного культу, вона стає зрозумілою в своїй “істинності”. Релігія – умовна компенсація тривог і залежності людини від зовнішнього світу. Людина сама собі створила релігію і переносила в її оманливий світ невідоме. У своїх релігійних стосунках людина зайнята лише сама собою, що супроводжується самообманом.
На відміну від Л. Фейєрбаха, К. Маркс намагався боротися з причинами убозтва релігії і осягнути ті стани суспільства, які сприяли виникненню оманливого світу. Сам К. Маркс не розробив власної критики релігії. Сучасність любить згадувати його слова, що релігія – це “опіум для народу”. Проте К. Маркса цікавили лише питання суспільних умов, що призвели до утворення релігії і, відповідно, скасування релігії як “оманливого щастя” задля вимоги “дійсного щастя”. Філософ говорив про відмову від тих положень, які мають потребу в омані і освячуються релігією. А те, що К. Маркс називав безкласовим суспільством, у Ф. Ніцше було ідеалом Надлюдини, яка принесла звістку про смерть Бога.
Якщо в метафізичному сенсі і в теологічній традиції Бог – смисл світу, то Надлюдина – є смислом землі. Вона господиня тут-буття, а релігійна людина – це верблюд, що намагається взяти на плечі найтяжче – тягар трансцендентності, чим власне і демонструє страх самого себе і потребу коритися. Побачивши в релігії інстинкти “стадності”, Ніцше говорить про подолання традиційних цінностей і переродження людини з верблюда на дитя “нове начало”. Проте суті релігії, тобто критики релігії, філософ не торкнувся.
Для З. Фройда релігія – це невроз пригніченості, причому не інди-відуальний, а загальнолюдський. Звільнення від хвороби мислитель бачить в науці, яка викриває релігію як ілюзію. З. Фройд висунув гіпотезу, що подія “отцевбивства” є вирішальною у виникненні релігії. Сини, які стали убивцями, відчувають розкаяння і ставлять вбитого отця на п’єдестал Бога.
Отже, критика релігії, на відміну від атеїзму, означає розуміння того досвіду, спираючись на який, релігія знаменує благо і втіху людини майбутнім спасінням. Задум критики в тому, щоб виробити стан обернення людини до своїх підвалин, до своєї споконвічної здібності розпоряджатись своїм життям самостійно. Не на богів і випадок людина має покладатись, а на власний розсуд чи то внутрішній світ. Атеїзм, заперечуючи буття Боже, не цілісно відноситься до себе і світу, через уявлення, що людина всього в світі досягає сама. Хоч атеїзм і містить в собі реалістичний погляд на світ, та через власну обмеженість є “нетверезим”, “нездоровим” поглядом, який претендує на максимальну вимогу від іншого, а не від себе.
Раціональна теологія має традицію доказів буття Бога. Довести можна тільки те, що зумовлено і має свої підстави в іншому. Докази виходять з умов, що приймаються як істинні і за характером своїх передпосилань не мають за собою нічого більшого. Оскільки будь-який доказ оперує вже доведеним і йому передують недоведені передпосилання, то доказ завжди є в межах такого, що зумовлює і зумовленого й не долає сумніву.
