Книжне мовлення – Стилі і форми мови
Стилістика української мови
Книжне мовлення
Якщо усне мовлення знаходить свій вияв у всіх стилях мови (крім епістолярного), а розмовне мовлення – це мовлення тільки в межах одного розмовно-побутового стилю, то терміном “книжне мовлення” позначаються суттєво інші мовні явища. Тільки за окремими ознаками ці явища збігаються з тим, що називають мовленням усним і мовленням розмовним.
Книжне мовлення – мовленнєвий процес, матеріалом для якого слугує мовлення в межах офіційно-ділового стилю, наукового і – значно меншою
У словниковій статті енциклопедії “Українська мова” про книжну мову (слово “мовлення” у ній не використовується) сказано, що до неї “належать офіційно-діловий стиль, науковий стиль і частково публіцистичний стиль”; визначено найтиповіші ознаки книжної мови: в ній “переважають книжна лексика, писемні (й усні. – П. Д.) усталені звороти (штампи, стереотипи), ускладнений синтаксис з підрядними синтаксичними зв’язками, орієнтація на піднесений високий стиль”, тобто на виклад думки, позначений емоційною урочистістю, певною пишномовністю. Такі якості
Отже, книжне мовлення як мовлення офіційно-ділове, наукове, певною мірою й публіцистичне (особливо в таких його жанрах, як газетні статті, звіти, частково – інтерв’ю, репортажі, кореспонденції, рецензії
Тощо), представлене не тільки в писемній формі, а також і в усній.
Термін “усне книжне мовлення” (матеріалом для нього слугує усна книжна мова) дещо незвичний, суперечливий, але дібрати інший, зручніший дотепер не вдалося. Доцільність обох означень “усне” – “книжне” (мовлення) доводиться обгрунтовувати як очевидною прогалиною в лінгвістичній термінології, так і переважно тим, що означення “усне” і “книжне” закріпилось за певним комплексом своєрідних ознак у системі усного мовлення – лексико – фразеологічних, граматичних, стилістичних і навіть інтонаційних, властивих не загалом усному мовленню, а лиш тому його різновидові, який названо книжним. Термін “усне книжне мовлення” вже усталився в лінгвістиці. Вперше з такою семантикою його запропонував В. Костомаров. Без будь-яких застережень його використовують і інші лінгвісти. Справді, в усному мовленні, наприклад, наукового працівника чи дипломата може бути представлений стиль, який тепер прийнято називати книжним.
Усно, але по-книжному прийнято висловлюватись за найрізноманітніших офіційних ситуацій (виступи під час захисту дисертацій, мовлення учасників судового процесу, усномовні висловлювання на наукових чи виробничих конференціях, нарадах та ін.). Виразною книжністю часто позначені дипломатичні дискусії, переговори, висловлювання керівних осіб держави та ін.
Відносна антиномія (суперечність, непоєднуваність) розмовного й книжного мовлення в їх усній формі не порушує єдності структурної системи національної мови. В усному мовленні освічених осіб можуть гармонійно поєднуватись мовні засоби всіх стилів мови. Саме цим значною мірою досягається висока культура індивідуального нормативного мовлення. Російський мовознавець О. Нікольський зазначає, що “елементи розмовного мовлення в художньо-літературних текстах звичайно поєднуються з елементами книжного мовлення”. Навіть мова драми становить своєрідний продукт контамінації різних жанрів мовлення, переважно художньо-літературних. Усно-книжне мовлення позначене чітким формуванням висловлюваних думок, усталеною для книжних стилів манерою говоріння, униканням емоційності в передаванні певного змісту (крім усного мовлення в рамках деяких жанрів публіцистичного стилю).
В усному “книжному” мовленні може простежуватись окнижнення літературної мови, яке створюється проникненням до її системи таких зворотів-штампів, як у даний час, відповідний період, на рівні завдань (вимог), мати місце, розв’язання проблем, з боку адміністрації, на виконання наказу, за розпорядженням тощо. Такі й подібні звороти (на сьогоднішній день – замість на сьогодні; подати допомогу, здобути перемогу – замість (у багатьох випадках) допомогти, перемогти і под.) обтяжливі, громіздкі. Тільки за деяких стилістично вмотивованих умов їх можна використовувати в обох формах мови і в усіх її стилях, переважно в офіційно-діловому, науковому і конфесійному.
Отже, мовлення (особливо освічених осіб) завжди виразно чи досить виразно реалізується в одному із стилів мови і обов’язково в усній або писемній формі.
