Колективний договір – угода між колективом найманих працівників (як правило, в особі профспілок) і керівництвом підприємства, фірми, компанії щодо правового регулювання умов продажу робочої сили та її використання. Перші К. д. були укладені наприкінці XVIII ст. в Англії, коли було створено профспілки робітників. У США юридично К. д. було визнано лише 1935. На початку XXI ст. в усіх розвинених країнах наймані працівники мають право на укладання К. д., воно закріплено й у конституціях окремих країн. К. д. у багатьох розвинених країнах світу охоплено приблизно
25 – 40% працівників в окремих (наприклад, Швеції) – майже всі. В разі укладання індивідуальних і К. д. ні підприємець, ні найманий працівник не можуть змінювати статті (норми) цих договорів щодо обмеження прав працівників. У багатьох країнах дозволяється поліпшувати їх. Визнано загальність дії таких договорів, що передбачає обов’язковість положень К. д. для всіх працівників підприємства, незалежно від їх приналежності до профспілок. Крім того, визначається можливість примусового виконання статей К. д. через судові органи, загальні або спеціальні трудові суди. К. д. укладають здебільшого на великих і середніх
підприємствах, на яких наймані працівники об’єднані у профспілки. На однакових за розмірами підприємствах, де працівники не об’єднані у профспілки, К. д. не укладають, проте на таких працівників поширюється законодавство щодо умов праці, але воно охоплює лише мінімальні трудові стандарти. У США права на укладання К. д. мають не всі категорії найманих працівників. Умови праці на дрібних підприємствах визначаються господарською владою. К. д. передбачають, як правило, положення про профспілкові гарантії, прерогативи підприємців, основні положення про заробітну плату (шкалу денних ставок, надбавки за нічні зміни та ін.), про робочий час і його режим, про страйки й локаути (у т. ч. відмова від них), про наднормовий робочий час, святкові дні, час відпочинку, відпустки, соціальне страхування, про розпорядження робочою силою (призначення працівників на роботу, їх тарифікацію, порядок просування по службі тощо), про стаж працівників, їх звільнення та усунення від роботи, охорону праці й медичні огляди, про процедуру скарг, урегулювання індивідуальних і колективних конфліктів та ін. Сучасна держава, по-перше, визначає коло питань, які є предметом К. д., по-друге – характеризує рівень умов праці та зміст права підприємців і профспілок за договорами. Для сучасної практики укладання К. д. у розвинених країнах світу характерне розширення їх змісту. Зокрема, у них фіксуються певні права найманих працівників на участь в управлінні підприємством, положення про порядок їх звільнення внаслідок автоматизації виробництва, про надання “гарантованої роботи”, про перепідготовку і перекваліфікацію, право на інформацію (про впровадження технологічних змін та ін.), системи додаткового страхування і пенсійного забезпечення, про зростання винагороди за умови зростання продуктивності праці, участь в акціонерному капіталі, прибуток та ін.
