Національно-персональна автономія
Політологічний словник
Національно-персональна автономія – форма організації життя малочисельних народів та національних меншин на основі поєднання інтересів особи, нації та держави. Вперше ідея цієї автономії дістала теоретичне обгрунтування в працях австрійських соціал-демократів К. Реннера і О. Бауера. Вони вважали, що джерелом і носієм національних прав мають бути не території, а самі нації (національні союзи, утворені на основі добровільної особистої, тобто персональної, заяви громадян). Реальні права етнічних груп та національних
Персональну належність громадян до певного національного колективу повинен визначати інститут так званого кадастру (перепису), що складається на основі особистих заяв повнолітніх громадян. Кадастри є підставою створення національних союзів із статусом колективної юридичної особи, які зобов’язані турбуватися
Ідея Н.-п. а. була поширена в Австро-Угорщині, царській Росії. Вона ж була використана Українською Центральною Радою для вирішення проблеми національних меншин в Україні. У вересні 1917 р. у Києві за сприяння УЦР відбувся з’їзд народів Росії. Він проголосив право всіх народів, що живуть в Україні, “на об’єднання націй у публічно-правовий союз, який би охоплював його членів на всій території держави”.
У листопаді 1917 р. Третім Універсалом Української Центральної Ради було проголошено Н.-п. а. для російської, єврейської та польської національних меншин. 09.1.1918 р. Центральна Рада прийняла Закон про національно-персональну автономію. Він відрізнявся від австрійського варіанта, оскільки стосувався “неукраїнських” меншин і не дав змоги українцям, що проживали поза межами України (Кубань, Сибір, Далекий Схід), підтримувати зв’язки з Центральною Радою.
У подальшому ідея Н.-п. а. не отримала практичної реалізації і зрештою була витіснена поняттям національно-культурної автономії.
Нам /. Національно-персональна (культурна) автономія в історії та сучасності // Етнічні меншини Східної та Центральної Європи: компаративний аналіз становища та перспектив розвитку. – К., 1994; Міграційні процеси в сучасному світі: світовий, регіональний та національний виміри. – К., 1998.
І. Кресіна
