Образність мовлення
Стилістика української мови
Образність мовлення
Одну з особливостей мовлення становить його образність – спосіб передавання певних понять через художні образи, якими відтворюється не зовсім звичне бачення, сприймання людиною навколишнього світу і себе в ньому. Найповніше образне мовлення реалізується в художньому стилі мови.
Лексема “образ” має кілька значень, деякі з них навіть омонімні, пор.: Степан… поновив у пам’яті образ Ольги (М. Стельмах); Образ Дніпра проходить крізь усю його творчість (М. Рильський); Я по
Образне мовлення звичайно стосується емоційної сфери людини, позитивно чи негативно налаштовує її щодо інших, спонукає до словесної відповіді, певної фізичної дії, роздумів, міркувань. Воно протиставляється мовленню звичному, нетропеїчному, позбавленому переносності, образності.
У своєму типовому і найповнішому вияві
Вітре буйний, вітре буйний!
Ти з морем говориш.
Збуди його, заграй ти з ним,
Спитай синє море…
Тяжко-важко в світі жити
Сироті без роду:
Нема куди прихилиться, –
Хоч з гори та в воду! (Т. Шевченко).
Усе в поезії сприймається як художньо довершене, соціально вагоме, індивідуально неповторне, неперевершено образне, народне і водночас всесвітньо ціннісне чи близьке до нього.
Високою образністю позначені твори й інших письменників, зокрема О. Олеся:
З журбою радість обнялась…
В обіймах з радістю журба…;
Затремтіли струни у душі моїй…
Ніжна, ніжна пісня задзвеніла в ній…
Звичайна лексика у творах митців слова має високу художню вартість, бо здебільшого використовується тропеїчно й досконало – як метафори, метонімії, епітети, порівняння та ін.
Образність мовлення налаштовує мовців на почуттєво-емоційне сприймання того, що наявне в природі і в суспільному житті.
Творці образно-художнього мовлення, передусім видатні письменники, використовуючи власне мовні засоби (слова, їх фонетичні ресурси, форми слова і сполучення слів, фразеологізми, речення, його еквіваленти, інтонаційну тональність і ритміку вислову), створюють свою художню модель життя в різних його виявах, типізують зображуване, індивідуально-особистісне перетворюють на узагальнене. Так з’являється певний художній образ з його типовими ознаками – поняттями і мовними формами, які читач більшою чи меншою мірою усвідомлює, переймає, часто й наслідує (поведінкою, системою мислення й мовлення). Художник слова, як ніхто і ніщо інше, долає усталений у суспільстві мовленнєвий шаблон, стандартні форми вислову, виховує в читачів культуру мовлення. Роль мови художньої літератури у формуванні мовленнєвої культури безмежна й неоціненна, однак внаслідок бурхливого зростання соціальної важливості засобів масової інформації, публіцистики, наукової, особливо науково-популярної, літератури ця роль послаблюється. Дієвою основою формування літературної мови, її норм стають публіцистичні й наукові жанри. Наприкінці XX – на початку XXI ст. зменшилась і суспільно-навчальна й виховна роль художньої літератури, бо функції художнього слова як законодавця мовних норм переважно взяли на себе радіо, телебачення й публіцистика. Але навіть за цих умов художня література, її неповторне мовне багатство не може бути компенсоване, замінене нічим іншим.
Значною мірою образність мовлення характерна й для розмовно-побутового стилю, для деяких жанрів публіцистичного стилю, зрідка – наукового й офіційно-ділового мовлення в його писемному вияві. Особливо виразна образність у заголовках текстів: Революція народної гідності; Майдан залишається; Хвороба від брудних рук; Пуд солі; Дещо про плач; Героїчна трагедія та ін. (З газети).
Отже, образність мовлення – одна з його своєрідних позитивних якостей. Образне мовлення найвиразніше передає розумово-почуттєвий стан людини.
