Особливості та основна проблематика філософії середньовіччя

Вступ до філософії – підручник

РОЗДІЛ ІІІ

ФІЛОСОФІЯ СЕРЕДНЬОВІЧЧЯ, ЇЇ ОСОБЛИВОСТІ

Особливості та основна проблематика філософії середньовіччя

У підручниках і посібниках із загальної історії розрізняють три головних періоди в історії розвитку європейської думки. Перший – епоха грецької філософії, “грецьке чудо”, “золотий вік” людської думки, що відзначається спокійним і незворушним торжеством чисто раціонального знання. Далі настає епоха середніх віків, початковий період якої нерідко називають “темними

віками”. Вважається, що між поширенням християнства та Ренесансом логічне мислення було затемнене сліпою вірою в абсолютну правду християнського одкровення. Філософія ніби постала тоді простим інструментом у руках недобросовісних теологів, і так тривало доти, поки приблизно наприкінці XV ст. спільними зусиллями гуманістів, учених, релігійних реформаторів (про це йтиметься у розділі V) не відкрили нову еру чисто позитивного і раціонального мислення, яким ми займаємося і дотепер.

Не будемо говорити про те, що думає серйозний історик античності, середніх віків та Ренесансу щодо поширеного уявлення про середньовіччя

як про винятково “темні віки”, про підстави щодо абсолютизації віри та її протиставлення розумові. Визнаємо як безсумнівний факт те, що людська думка, зокрема філософська, в епоху європейського середньовіччя була безпосередньо пов’язана передовсім з християнською (проте не тільки з християнською, а й з мусульманською, іудейською) релігією.

Грецька філософія, як ми бачили, була поєднана з язичницьким політеїзмом (багатобожжям) і, незважаючи навсі відмінності її напрямів, мала космологічний характер. Космос як упорядкований світ людського буття був тим цілим, у який вміщалось усе суще – боги, люди, ідеї. Образ космосу будувався за принципом предметно-речового, тілесно-статуарного бачення світу.

Філософська думка середніх віків корениться у релігіях монотеїзму (однобожжя). Це такі релігії, як іудаїзм, християнство, мусульманство (іслам), і саме з ними пов’язаний розвиток як європейської, так і арабської філософії середніх віків. Середньовічне мислення за своєю суттю теоцентричне: первинною фундаментальною реальністю, яка об’єднує у собі все суще, є вже не космос, а Бог. Головним принципом розуміння світу є його бачення за образом і подобою духу.

На цьому грунті, як зазначає І. В. Бичко, формується нова (середньовічна) філософська парадигма, ідейно-світоглядним змістом якої стає духовно-ідеальне тлумачення реальності. Оскільки найдосконалішим втіленням і виразом духовності мислиться Бог, то теологія (вчення про Бога, богослов’я) підіймається до рівня найголовнішого знання, здатного дати вичерпні відповіді на всі загадки буття.

В основі християнського монотеїзму (а отже, і філософської парадигми середньовіччя) лежать два найважливіших принципи: ідея творення та ідея одкровення. Згідно з першою Бог створив світ з нічого, актом своєї волі, завдяки своїй всемогутності. Божественна всемогутність кожну мить зберігає, підтримує буття світу. Такий світогляд має назву креаціонізм (від лат. creatio, що означає творити).

Ідея творення певним чином модифікує предмет філософствування, переміщує центр ваги з природного на надприродне начало. На відміну від античних богів, які живуть у природі, узгоджуючись з її законами, християнський Бог стоїть над природою, по той бік її, і тому називається трансцендентним. Весь світ міститься в ньому, в активному творчому началі, у витоці всілякого буття.

Іншим важливим наслідком креаціонізму, як вважає С. С. Аверінцев, є подолання характерного для античності дуалізму активних ідей та пасивної матерії – специфічного відбиття опозиції “рабовласник – раб”. Його місце займає моністичний принцип: є лише одне абсолютне начало – Бог, все інше – його творіння. Творець і створене (тварний світ) – дві реальності зовсім різного онтологічного рангу. Християнський Бог – творець, хоч сам і неприступний для пізнання, все ж відкриває себе людині – ідея одкровення. І це одкровення дається в священних текстах Біблії, тлумачення яких і є головним шляхом богопізнання. Знання про нетварне (несотворене) божественне буття можна отримати тільки надприродним шляхом і з допомогою віри – здатності душі, яка була невідомою в античному язичницькому світі. Стосовно ж світу створеного, то він – хоч і не до кінця – пізнаваний завдяки розуму; щоправда, про ступінь його осягнення середньовічні філософи вели немало суперечок.

Іншою особливістю філософії середньовіччя є чітка постановка питання про онтологічну природу зла та про відповідальність за його існування (проблема виправдання Бога, проблема теодіцеї). Оскільки Бог є найвище буття та найвище благо, то все ним створене теж має бути благим і довершеним. Звідки ж береться зло? Чому всемогутній Бог мириться з його існуванням?

Нова світоглядна парадигма не могла не висвітлити по – новому й антропологічну проблематику. У світлі цієї нової парадигми, або форми бачення світу, по-новому бачиться і людина. Звертаючись до духовності віднині як до вищого критерію реальності, нова християнська думка проголошує неістотними тілесні характеристики людського індивіда, які раніше (в античності) оцінювались як найзначущіші. “… Нема різниці між Юдеєм та Гелленом, тому що один Господь у всіх…” (Рим., 10, 12), “нема вже Юдея, ні язичника; нема раба, ані вільного; нема чоловічої статі – ані жіночої: бо всі ви одно во Христі Ісусі” (Гал., З, 28). Ці твердження із священної книги християн Біблії заперечують традиційні (кровоспоріднені, антропологічні, соціальні, економічні тощо) критерії оцінки індивідів, натомість утверджують духовні критерії. Відкривається духовний вимір буття, причетність до якого робить індивідів рівними. Відкривається також духовний вимір людини як створеної Богом, а значить богоподібної і водночас гріховної істоти, яка болісно шукає сенс життя і знаходить його у Господі Ісусі Христі.

Антропологічні аспекти середньовічного світогляду свідчать про його гуманістичну спрямованість. Перший гуманізм, на думку М. Хайдеггера, виникає ще в епоху елліністичного Риму і полягає у протиставленні “людяної людини” (власне римлянина) усім іншим не-римлянам (варварам). Християнський же гуманізм – і це ми знаємо з наведених вище уривків з послань ап. Павла – виходить з рівності людей, незважаючи на їхню національну чи релігійну приналежність. Гуманістичне спрямування християнського світогляду вбачається і в ученні про первородну гріховність людини та шляхи и подолання (спасіння). Таке спасіння неможливе через пряме втручання Бога – творця у справи земного людства. Воно можливе лише з допомогою спасителя-посередника, який чудодійно поєднує у собі протилежності земного (людського) і небесного (божественного). Таким посередником-спасителем є Ісус Христос – “син Божий і людський”, один із іпостатей божественної Трійці (Бог – Отець, Бог – Син, Бог Дух Святий) і водночас дитина земної жінки Марії, людина, яка живе і страждає людським життям і людськими болями і вмирає мученицькою смертю на хресті, спокутувавши людські гріхи.

Гуманізм християнського світогляду яскраво втілено й у двох великих заповідях Ісуса Христа, що лягли в основу Нового Заповіту: перша – возлюби єдиного Бога твого, друга – возлюби ближнього твого, як самого себе (Мат., 22, 37, Лук., 10, 27, Мар., 12, 29). Новий Заповіт – друга частина Біблії. Перша – Старий, або Ветхий, Заповіт – теж цілком увійшла до канону християнського віровчення, головної Книги християн |5).

У підручниках з історії філософії трапляється твердження, що зародження та формування християнства здійснювались серед невдоволених мас, рабів та вільної бідноти, що християнство виражало протест пригнічених, які шукали сенсу життя, предмета віри і надії, шансу на краще хоча б посмертне життя. Все це справді так: не – статки, страждання здатні спонукати думку щодо світо-поглядних, смисложиттєвих пошуків. Але абсолютизувати лише ці детермінанти думки все ж не можна хоча б тому, що до пошуків сенсу буття, об’єктів надії та віри можуть призводити і протилежні обставини – наявність багатства, здоров’я, влади, знань тощо. Підтвердження цього ми знаходимо у книзі Еклезіаста, яка входить до Біблії і яка точно і напрочуд співзвучно з сучасністю передає томління людського духу, розірваного протилежностями добра і зла, світу небесного і світу земного, буття і небуття, віри і зневіри, надії та безнадії. Зупинімося коротко на змісті цієї книги, оскільки в ній, на нашу думку, не лише яскраво змальований той духовний стан людини, який пізніше втілився у середньовічну філософську парадигму, а й містяться витоки головних проблем середньовічної філософії.

Я, – говорить Еклезіаст, – був царем над Ізраїлем у Єрусалимі. Я зробив великі справи – побудував собі палаци, посадив виноградники, сади, влаштував водоймища, придбав слуг і служниць, і домочадці були в мене; також худоби було в мене більше, ніж у моїх попередників, було багато золота, срібла і коштовностей, були співаки та співачки, різні музичні інструменти. І став я великим і найбагатшим за всіх, хто був до мене в Єрусалимі. Я возвеличився і надбав мудрості більше за всіх.

Проте всі надбання Еклезіаста не дають йому щастя, не мають будь-якого сенсу. Все, що люди роблять у житті, – марнотне і суєтне. Суєта суєт, сказав Еклезіаст, суєта суєт – все суєта! І зневірився я, каже Еклезіаст, у трудах своїх, і зненавидів я працю свою, яку виконував під сонцем, тому що я повинен залишити її плоди людині, яка буде після мене. А хто знає: мудрою вона буде чи дурною? Для кого я труджуся і позбавляю душу мою блага? Всі труди людини для рота її, а душа не насичується. Йдучи з життя, людина нічого не може взяти з собою. Як прийшла вона в цей світ голою, так голою і піде з нього.

Зневірився Еклезіаст і в багатстві та мудрості. Багатство багатого не дає йому заснути. Воно не дало щастя, як не дають його знання і мудрість. У багатомудрості багато печалі, зазначає Еклезіаст; хто примножує пізнання, той збільшує скорботи.

Томління духу та глибокий песимізм характерні й для роздумів Еклезіаста про час та хід історії, про майбутнє. Нема нічого нового під сонцем, каже Еклезіаст, бо все, що було, те й буде; і що робилось, те й буде робитись. Все повертається на кола свої. Глибокий песимізм Еклезіаста грунтується також на факті забуття: нема пам’яті про те, що було, та й про те, що буде, не залишиться згадки у тих, хто буде потім. Мудрого не будуть пам’ятати вічно, як і дурного; у прийдешні дні все забудеться. Конкретна людина не знає свого часу. В часі панує випадок, який дає перемогу не хоробрим, хліб не мудрим, багатство не розумним. Особливо страшить нещасний випадок, який ловить синів людських у час біди, несподівано наскакуючи на них. Усьому свій час.

Увесь зміст книги Еклезіаста пронизує трагічна тема смерті, від якої не спасає ніяка мудрість. Мудрий помирає нарівні з дурнем. Доля синів людських і доля тварин – доля одна; як ці вмирають, так вмирають і ті, й одне дихання у всіх, і немає у людини переваги перед скотиною, тому що все – суєта! Все йде в одне місце; все походить з праху, і все повертається у прах. Хто знає: дух синів людських чи йде вгору, і дух тварин чи йде наниз, у землю?

Хвилює Еклезіаста і питання про походження світу та людини. У книзі коротко говориться про творення їх Богом. Бог створив людину праведною, але люди допустилися неправильних учинків. Праведного і неправедного буде судити Бог, тому що час для кожної речі і суд над кожною справою там, на страшному суді.

Порушується в книзі й питання про пізнаваність Бога та світу. Саме Бог, пише Еклезіаст, поставив перед людиною завдання дослідити і випробувати мудрістю все, що робиться під небом: це тяжке завдання дається Богом синам людським, щоб вони вправлялися в ньому. Однак це завдання не може бути виконане. Людина не здатна пізнати все, що робиться під сонцем, бо то є справи Бога, які недоступні для розуму і мудрості людини.

Від Бога ж, за Еклезіастом, залежить все в житті людини. До Бога піднімається дух людини, Бог відновлює справедливість, від нього залежить, щоб людина бачила добро у праці своїй, отримувала насолоду від хліба та вина, мала життєве благополуччя. Проте й неблагополуччя, які нерідко переслідують людей, не свідчать проти всемогутності та наддоброти Бога. Тут Еклезіаст порушує дуже важливу проблему середньовічної філософії – проблему теодіцеї (виправдання Бога). Неблагополуччя, нещастя слугують тому, щоб людина більше роздумувала про себе, про світ та Бога. “У дні благополуччя користуйся благом, а в дні нещастя розмірковуй: те та інше сотворив Бог для того, щоб людина не могла сказати проти Нього”.

“Багато таких речей, які примножують суєту: що ж для людини найкраще?” – запитує Еклезіаст. І відповідає: “Пізнав я, що нема для них (синів людських) нічого кращого, як веселитися і робити добро в житті своєму…, нема нічого кращого, як насолоджуватись людині ділами своїми…, поки не прийшли важкі дні і не настали роки, про які ти будеш казати: “нема мені задоволення в них!” Такий вигляд має людське життя з усіма його проблемами в світоглядній системі Еклезіаста.

З огляду на викладене вище стає зрозуміло, чому ідейно-світоглядною парадигмою середньовічної філософії є духовно-ідеальне тлумачення реальності. Саме томління духу, яскраво зображене Еклезіастом, духу, що зневірився в земній мудрості, породжує цю парадигму. Мудрість збільшує скорботу й духовні страждання. Вона не здатна звільнити людину, подати їй надію. Тому дух людський і змушений здійснити новий щодо свого попереднього стану поворот – від розуму до віри, від знань до одкровення.