Передумови економічного піднесення після революції 1905-1907 рр
ТЕМА 1 Україна НА ПОЧАТКУ ХХ ст.
§5.Передумови економічного піднесення після революції 1905-1907 рр.
1. Передвоєнне промислове піднесення та його соціальні наслідки.
2. Стан сільського господарства. Столипінська аграрна реформа.
3. Розвиток кооперативного руху.
4. Трудова міграція українців у 1900-1913 рр.
5. Зміни в повсякденному житті населення України.
Які чинники обумовили економічне піднесення після революції 1905-1907 pp.?
Промислове економічне піднесення 1909-1913 pp. було зумовлене кількома чинниками. Серед них виділяють такі:
Активно розвивалися практично всі галузі промисловості. Так, видобуток вугілля в Донбасі зріс з одного у 1910 р. до 1,5 млрд пудів у 1913 р. (тобто на 66,5 %). На цей час у вугільній промисловості України функціонувало
Металургійний завод Новоросійської компанії в Юзівці.
1912 р.
Інтенсивно розвивалися харчова, лісопильна, швейна та інші галузі промисловості. Провідною залишалася цукрова галузь – перед Першою світовою війною кількість цукрових заводів зросла зі 197 (1910) до 210 (1914).
Розширювалася мережа залізниць. У цілому по Російській імперії їх протяжність у 1913 p. збільшилася до 70 200 км, зокрема в Україні – до 10 900. У тому самому році українські залізниці перевезли 104 млн т вантажів і 49 млн пасажирів.
Напередодні Першої світової війни в Україні вже не було жодної важливої галузі промисловості, в якій тією чи іншою мірою виробництво не було б монополізовано. Якщо в 1901 p. працювало лише 17 підприємств, на кожному з яких було зайнято понад 1 тис. робітників, то в 1913 їх налічувалося 42. У 1900 p. 5 великих металургійних заводів виплавляли 49 % усього чавуну в Україні (25 % загальноімперського виробництва). 1913 p. на ці підприємства припадало вже 55 % виплавленого чавуну Півдня України і 37 % виробництва його у Росії в цілому. Усі монополістичні об’єднання, що функціонували в Україні, мали загальноімперське значення.
До Першої світової війни українська промисловість становила 24,3 % загальноімперської, даючи понад 70 % продукції всієї видобувної промисловості Росії в цілому. При цьому частка України в обробній промисловості становила лише 15 %. Таким чином, гірничорудна та металургійна галузі промисловості вийшли на провідні позиції в економічному розвитку України.
В умовах економічного піднесення швидко зростали міста, створювалися нові промислові центри. Збільшилася кількість порівняно великих і середніх міст, зросла загальна чисельність міських жителів. Бурхливий промисловий розвиток викликав значний приплив населення з Центральної Росії, насамперед до Донецько-Криворізького регіону. За рахунок прибулих
Катеринослав. Початок ХХ ст.
Київ. Початок ХХ ст.
Робітників зростала чисельність мешканців Катеринослава, Миколаєва, Одеси, Харкова, Києва. Активізація трудової міграції відбувалася за рахунок не лише населення українських губерній. Так, розбудова підприємств Донбасу, відтак – збільшення кількості робочих місць, приваблювали робітників – вихідців з центральних російських губерній. Вони працювали здебільшого гірниками, металургами та адміністративними службовцями. Під час революції 1905-1907 рр. проявилися зміни в аграрному секторі, який потребував перетворень відповідно до нових економічних умов. Так, дворянське землеволодіння невпинно скорочувалося (в 1906 р. маєтки дворян становили тільки 45,5 % приватних господарств), а селянське зростало. Поступово відбувалася капіталізація сільськогосподарського виробництва, особливо на Півдні України: використовувалися сільськогосподарська техніка, агрокультура й наймана праця. Проте загальний стан сільського господарства був незадовільний. На часі постала нагальна потреба в кардинальних змінах.
Прагнучи розв’язати політичні та економічні протиріччя в розвитку Росії, що призвели до революції 1905-1907 рр., голова ради міністрів
І міністр внутрішніх справ П. Столипін (18621911) започаткував у 1906 р. проведення аграрної реформи. Внаслідок її здійснення селяни отримували право виходу з общини, земля передавалася з общинної у приватну власність, селянин дістав можливість заснувати окреме індивідуальне господарство – хутір (відруб). Держава скуповувала землю в поміщиків і продавала її селянам, надаючи останнім позику на 55 років. Якщо орної землі в місцях проживання не вистачало, уряд заохочував переселення селян на Далекий Схід, до Сибіру, Казахстану, Середньої Азії. В Україні, на відміну від Росії, реформа здійснювалася швидкими темпами. Якщо в цілому по країні землю у приватну власність закріпили 22 % селян, то в Україні на Правобережжі з общини вийшли 48 % селян, у степовій зоні – 42 %, на Лівобережжі – 17 %. Особисте приватне землеволодіння почало переважати у Чернігівській, Таврійській, Херсонській, Катеринославській, Харківській губерніях.
Петро Столипін
Одеса. Початок ХХ ст.
Упродовж 1907-1911 рр. на хуторах (відрубах) було засновано 226 тис. господарств, які мали 1800 тис. десятин землі. Водночас 263 тис. господарів продали свої земельні ділянки, не маючи коштів, худоби, реманенту для їх обробітку.
Таким чином, одним із соціальних наслідків реформи стало посилення майнового розшарування селян. Проте Столипін досяг своєї мети – на селі сформувалася потужна верства середнього і заможного селянства, яке не лише годувало країну, але й забезпечувало головні статті її експорту. Реформа сприяла зростанню продуктивності сільського господарства. З 1910 до 1913 р. посівні площі в Україні зросли на 900 тис. десятин. 1913 р. в українських губерніях було зібрано небувалий врожай зернових – 1200 млн пудів. Частка України в зерновому експорті Російської імперії сягнула 40 %.
Однак, створивши нові можливості для капіталізації сільського господарства, в цілому реформа не ліквідувала загрозу нових соціальних потрясінь на селі. Зароджений ще в 60-х роках ХІХ ст., кооперативний рух у Наддніпрянській Україні на початку нового століття бурхливо розвивався. Його масовому зростанню та високій популярності кооперативних форм діяльності серед широких верств населення сприяли політико-правові, соціальні та економічні чинники. Чималу роль у цьому процесі відіграла українська інтелігенція. Бажаючи проявити свої професійні й організаторські здібності, сільські вчителі, лікарі, агрономи, священики бралися до популяризації та організації кооперативних справ.
Проте основною передумовою розвитку кооперації був подальший розвиток товарно-грошових відносин і потреба селян і ремісників протидіяти спекуляціям приватних торгово-посередницьких і кредитних установ. Після революції 1905-1907 рр. кількість кооперативних організацій стрімко зросла. Наприклад, у Наддніпрянщині тільки протягом 1907-1908 рр. виникло більше 800 споживчих товариств, а на початок 1913 р. їх кількість досягала майже 3 тис. Окрім споживчих успішно функціонували й кредитні (виконували позичкові та збуто-постачальні функції), сільськогосподарські, промислові та житлові кооперативи.
Активним діячем українського кооперативного руху був М. Левитський, який розглядав кооперацію як історичний вибір народу. Він писав: “Мої спостереження привели мене до твердого і непохитного переконання, що знаменням нашого часу є кооперація. Якщо ми хочемо розпочати творчу роботу в сфері народного господарства, то ми повинні знати те, що можна було б сміливо покласти наріжним каменем майбутньої будови, а цим каменем тільки і може бути принцип кооперативний…” Серед інших кооперативних діячів відзначилися також В. Доманицький, Й. Юркевич і О. Черненко.
У цілому кооперація стала одним із найпомітніших суспільних процесів початку ХХ ст. Вона охопила значну частину виробників матеріальних благ. Цей рух, згуртувавши мільйони людей, також набув ознак загальнонаціональної об’єднавчої сили.
На початку ХХ ст. не припинявся розпочатий ще з кінця XVIII ст. переселенський рух (трудова міграція)1 з українських земель. Людський потік з Наддніпрянської України спрямовувався на східні й південно-східні окраїни Російської імперії. Найвіддаленішими регіонами розселення трудових емігрантів були безлюдні терени Сибіру і Далекого Сходу. До Сибіру найбільше українців переселилося із Харківської губернії, яка посіла одне з провідних місць у переселенні не тільки в Україні, але й усій Росії. За 28 років (1885-1913) з Харківщини переселилося близько 200 тис. осіб.
Обкладинка довідкової книги для переселенців, 1909 р.
1 Трудова міграція – переміщення працездатної особи з метою працевлаштування на певний термін.
Упродовж 1883-1905 рр. на Далекий Схід переселилося з України 109 510 осіб, що становило 65,82 % усіх переселенців на той час. Найбільше прибуло їх з Лівобережної України. Збудована наприкінці XIX ст. Сибірська залізниця сприяла еміграції до Азії. Багато родин їхало цією залізницею до Примор’я. На Амурщину рух ішов до Чити залізницею, потім пароплавами по Амуру. Більшість переселенців осідала тоді в районі річки Зеї та її приток. З 1901 до 1904 р. на Далекий Схід приїхало з України 42 500 осіб, а з 1906 р. рух знову збільшився і досягнув вершини у 1907 р., коли прибуло 76 637 осіб. Перед Першою світовою війною на Далекий Схід приїздило до 20 000 осіб щороку. За 20 передвоєнних років з України виселилося понад 2 млн людей. У 1906-1910 рр. переселялося щороку приблизно 202 тис. осіб.
Однак не всі переселенці, які виїхали, залишалися на постійне проживання в нових регіонах. Дехто, зважаючи на несприятливі умови проживання, повернувся назад. З 1890 до 1914 р. таких “поверненців” налічувалося 400 тис. Швидкий промисловий розвиток початку ХХ ст. позначився й на повсякденному житті населення України. Особливо зміни відчувалися в містах. Значний приплив населення до них спровокував так зване квартирне питання – нестачу житла. Ця проблема спонукала до зростання обсягів і темпів житлового будівництва. Одним із провідних типів житла в містах став багатоквартирний багатоповерховий будинок. При цьому в забудові міст використовувалися різні стилі – еклектика, модерн, неокласицизм із застосуванням окремих елементів української народної архітектури.
Урбанізаційні процеси привели до формування особливої міської культури, в якій значного поширення набуло впровадження технічних новинок: електрики, телеграфу, трамвая, каналізації тощо. На початку ХХ ст. серед заможного населення стає престижним мати автомобіль.
Перші автомобілі на вулицях Тернополя, 1914 р. Поштівка
Прибуткові будинки Києва. Початок ХХ ст. Поштівки
Фрагмент проекту міських меблів в українському стилі художника А. Ждахи
Окрім глобальних результатів технічного прогресу були й менші винаходи та вдосконалення, які покращували побут пересічних громадян. Усе частіше використовуються речі фабричного виробництва – шафи, стільці, ліжка, дитячі іграшки, друкарські та швейні машинки тощо, згодом з’являються перші плити для приготування їжі. Технічні новинки існували як у дорогому, так і в дешевшому варіанті, що сприяло їх придбанню менш заможною частиною населення.
Із запровадженням у широкий ужиток технічних нововведень хатній інтер’єр як на селі, так і в місті починає втрачати традиційний характер. Проте була частина городян, вихідців із села, яка не хотіла відриватися від звичної для себе морально-психологічної атмосфери. Серед українських інтелігентів також стає модним мати у своєму інтер’єрі предмети сільського побуту, нефункціональні в міському житлі: скрині, мисники, ставці, глиняні горщики й миски. Цим вони намагалися показати свою єдність із народом і насамперед із селянством, яке вважалося носієм національного духу. Наприклад, квартиру відомого українського археографа В. Модзалевського прикрашали старовинні українські вироби з гутного1 скла, полтавські глиняні іграшки, посуд Києво-Межигірської фаянсової фабрики, волокитинська порцеляна, українські народні килими та ін.
1 Гутне скло – скляні вироби, виготовлені за допомогою вільного дуття, вручну, без застосування механізмів.
Газетні оголошення про продаж технічних новинок. Початок ХХ ст.
Таке модне захоплення інтелігенції сприяло розвитку в Україні кустарного виробництва. Для підтримки кустарів створювалися спеціальні склади-магазини, які допомагали реалізовувати їхню продукцію. З метою підвищення їхнього професійного рівня відкривалися художньо – промислові школи, школи-майстерні. Серед таких варто назвати Художньо-промислову школу ім. Гоголя Полтавського губернського земства, Олефірівську і Дегтярівську учбово-ткацькі майстерні, Полтавську столярно-різьбярську майстерню, Вижницьку школу художньої обробки дерева і металу, Промислову школу у Львові, Столярно-токарний верстат у Станіславі та ін. Дуже часто професійні художники, які там викладали, спеціально займалися розробкою місцевих народних орнаментів для подальшого їх використання в різних виробах та предметах сучасного міського побуту. Таким чином, вироби кустарів, виходячи з української національної традиції, досягали високого художнього рівня. Багатий асортимент предметів для дому постачали майстри майже всіх промислів – ткачі, вишивальниці, деревообробники, гончарі, килимарі тощо. Завдяки творчості кустарів на початку ХХ ст. почалося створення модерного національного українського художнього стилю. Багато в чому цей стиль створювався штучно, але його поява була закономірною.
