Політика мовна – комплекс заходів (економічних, правових, адміністративних) держави, спрямованих на збереження, розвиток та утвердження статусу рідної мови народу, на виконання конституційної норми про державність української мови – найдавнішої мови світу, яка є засобом консолідації інтелекту, досвіду та психічної енергії нації, а тому відіграє важливу роль у розбудові держави. Незважаючи на це, сфера вживання української мови звужується. Так, наприкінці 2004 з кожних 20 книг на українському ринку лише одна була видрукувана українською
мовою, в той час як переважна більшість – російською. Менше третини програм на телебаченні та радіо ведуться українською мовою. За даними Рахункової палати України, у бібліотеках країни 2004 з усіх видань лише 38% були україномовними, а частка українських друкованих ЗМІ – 18,7%; книжковий ринок на 90% заповнено російськими виданнями. Внаслідок цього на 100 українців припадає 46 примірників видань рідною мовою, а на росіян, які проживають в Україні, – 386 примірників; бл. 90% телевізійних передач і кінофільмів формуються на базі іноземних джерел. Загалом сфера функціонування української мови у засобах масової інформації
з початку 90-х XX ст. звужується, що зафіксовано на парламентських слуханнях “Про функціонування української мови в Україні” у травні 2003. На цих слуханнях справедливо зазначалось, що таке звуження “спричиняє соціальну напругу в суспільстві, породжує сепаратистські настрої, суперечить національним інтересам України та ставить під загрозу її суверенітет і державне самовизначення”. Нині українська мова, яка за кількістю носіїв посідає 20-те місце у світі є, згідно з результатами останнього перепису, рідною для 85,2% громадян, але нею постійно розмовляють лише 45 – 50%. Із 47 країн Європи в 41 власна держава створювалася на основі мови корінної (титульної) нації. Запровадження ще однієї державної мови означало б узаконення мови метрополії, посилення політики русифікації, яку провадили царський режим упродовж 300 років (за цей час було видано бл. 10 указів про заборону української мови), сталінський режим (після нетривалого періоду українізації під час втілення ленінської національної політики), а також керівництво КПРС (після проголошення курсу на злиття націй і народностей в єдину спільноту “радянський народ”). Запровадження офіційної мови посилить розкол країни, а отже, негативно вплине на економіку. Керівництву країни та громадськості слід також активно захищати державну українську мову від засмічування іноземними словами, від агресивної російської “попси”, формуючи національну самосвідомість. Доцільно брати у даному разі приклад з Росії, де, незважаючи на існування багатьох великих націй і народностей, існує й утверджується єдина державна мова, а у цільовій програмі “Російська мова” стверджується, що “російська мова є основою духовної і художньої культури російського народу, формує та об’єднує російську націю, зв’язуючи покоління, забезпечуючи спадковість і постійне оновлення національної культури”. Отже, ті, хто виступає за запровадження другої державної мови в Україні, не хочуть, щоб єдина українська державна мова об’єднувала українську націю, слугувала основою духовності народу тощо.
