Полонізація
Політологічний словник
Полонізація – політика насильницького впровадження польської мови, віри, культури (ополячення). П. на українській території розпочалась в XIV ст., коли внаслідок експансії Польщі їй були підпорядковані Галичина і частина Волині. Розширення у подальшому підпорядкування поляками земель і населення України для українців означало підлеглість чужій нації з іншою релігією й культурою. Впродовж майже 600 років тривав гострий релігійний, соціальний та етнічний конфлікт, який охопив усі сторони життєдіяльності України.
Особливих утисків у процесі полонізації зазнало українство у першій чверті XX ст., коли в межах Польщі опинились українські землі. Здійснюючи фактично окупаційну політику, польський уряд у 1924 р. прийняв закон, що забороняв користуватися українською мовою в урядових установах. Того ж року С. Грабський, міністр освіти й прихильник відверто антиукраїнських поглядів, провів реформу (сумнозвісний lex Grabski), що перетворила більшість україномовних шкіл на двомовні навчальні заклади з переважанням польської мови. Українців не допускали до навчання у Львівському університеті, у ньому було скасовано українські кафедри. Цій же політиці підпорядковувався територіальний поділ країни. Українські території були оголошені Східною Малопольщею, “Східними кресами” – поняття “українець”, “український” замінювалися на “русин”, “руський”. Явно провокаційний характер мали спроби запровадити “руську мову” (язичіе) на окремих українських територіях.
Особливе невдоволення українського селянства викликала програма колонізації. У 1930 р. для зміцнення польської присутності на східних кордонах уряд почав запрошувати до Галичини й Волині переселенців – так званих осадників (спочатку це були ветерани армії, пізніше переважали цивільні). Галичина була одним із найбільш перенаселених сільськогосподарських регіонів Європи, і, незважаючи на це, новоприбулі отримували великі наділи найкращих земель і щедрі фінансові субсидії. Тих, хто вирішив не обробляти землю, призначали на привілейовані посади сільських поліцаїв, поштових, залізничних працівників і дрібних чиновників. Українсько-польські відносини значно загострились під час Великої депресії 1929 – 1933 рр., коли у густонаселених сільськогосподарських районах українці потерпали від катастрофічного падіння прибутків, спричиненого зменшенням попиту на їхню продукцію. Зростало невдоволення української інтелігенції, особливо серед її молодих (і безробітних) представників, через те, що всі нечисленні урядові вакансії незмінно віддавалися полякам. У відповідь на спроби радикально налаштованих українських націоналістів боротися проти польського режиму за допомогою терору польський уряд запровадив політику “умиротворення” (пацифікації). У середині вересня 1930 р. на українські села налетіли великі підрозділи поліції та кавалерії. Застосовуючи принцип колективної відповідальності, озброєні загони позаймали близько 800 сіл, у яких руйнували осередки українських громад і читальні, конфісковували майно і продукти, фізично карали тих, хто протестував. Під домашній арешт було посаджено українських депутатів сейму, щоб вони не брали участь у виборах, що проходили в той час, а українських виборців змушували голосувати за польських кандидатів. На практиці П. також виявлялася під час проведення операції “Вісла” (1947 p.), внаслідок якої на західні та північні землі Польщі, звідки депортували німців, було переселено і фактично розпорошено з метою асиміляції 150 тис. українців.
Литвин В. Тисяча років сусідства і взаємодії // Міжнаціональні відносини та національні меншини України: Стан, перспективи / Упоряд.: Р. Ш. Чілачава, Т. І. Пилипенко; За ред. Р. Чілачави. – К., 2004; Субтельний Орест. Україна: історія / Пер. з англ. Ю. І. Шевчука; Вст. сл. С. В. Кульчицького. – К., 1991.
О. Антонюк
