Поняття політичної еліти
Політологія
ПРИКЛАДНА ПОЛІТОЛОГІЯ
ПОЛІТИЧНІ ПАРТІЇ, ПОЛІТИЧНІ ЕЛІТИ, ПОЛІТИЧНЕ ЛІДЕРСТВО
3. Поняття політичної еліти.
Перші класичні концепції
Різні суб’єкти політики справляють на політику неоднаковий вплив. Окремі громадяни й соціальні групи не беруть безпосередньої участі в політичному житті. Цим займається окремий прошарок людей, який називають політичною елітою.
В етимологічному значенні поняття еліта (у перекладі з французької elite – найкраще, добірне, вибране) не має нічого антигуманного чи антидемократичного.
У людському суспільстві існують природні й соціальні відмінності між людьми, які зумовлюють їхні неоднакові здібності до управління й різний вплив на політичні та суспільні процеси.
Отже, політична еліта – це носії політико – управлінських здатностей. Це поняття застосовують до людей, які володіють певними позитивними якостями (компетентність, культура, сила волі тощо), посідають провідні або найвпливовіші позиції у суспільстві.
Політична еліта здебільшого визначається як меншість суспільства, достатньо самостійна, відносно привілейована
Політичній еліті протистоїть контреліта – опозиційна соціальна група, яка виборює право на входження в еліту або ж створення нової еліти й прагне прибрати владу до своїх рук.
Концепції елітизму досить різноманітні. Вже у період розпаду первіснообщинного ладу виникають погляди, згідно з якими суспільство поділяється на вищих і нижчих, аристократію і простолюд. Платон, наприклад, вважав, що державні функції можуть виконувати тільки ті, хто дістав особливе виховання й має достатній досвід управління державними справами.
Перші сучасні класичні концепції еліт виникли наприкінці XIX – на початку XX ст. Вагомий внесок у розвиток вчення про еліти зробив італійський соціолог і політолог Гаетано Моска (1858-1951). У системному вигляді концепцію еліт Г. Моска виклав у роботі “Панівний клас” (1896).
У ній стверджується, що за будь-якої форми правління влада завжди перебуває в руках організованої меншості – “владного класу”. Дві тенденції властиві суспільству: аристократична – збереження влади в руках нащадків тих, хто управляє, й демократична, згідно з якою політичний клас поповнюється за рахунок представників нижчих верств. Аристократична тенденція зумовлює “закритість і кристалізацію” владного класу, його виродження і, як наслідок, суспільний застій. Демократична тенденція забезпечує спадковість, стабільність і якісне оновлення владного класу.
Усі політичні формули, вважав Г. Моска, можна поділити на два різновиди. Одні з них засновано на вірі у щось надприродне, а інші грунтуються на принципі раціональної очевидності.
Важливою для теорії Г. Моски є категорія “юридичного захисту”, яка є похідною концепції правової держави. Остання спирається на “баланс соціальних сил” і, відповідно, на право, яке забезпечує відносну справедливість між тими, хто управляє, і тими, ким управляють.
Отже, концепція Моски передбачає: постійний поділ на тих, ким управляють, і тих, хто управляє; існування політичного класу, який управляє державним механізмом у результаті такого поділу; політичний клас спирається на принцип законності, що використовує цінності та ідеї, які сприймаються тими, ким управляють, тобто на політичну формулу “юридичного захисту”.
Майже одночасно й незалежно від Г. Моски теорію політичних еліт розробляв інший італійський соціолог Вільфредо Парето (1848-1923). Відповідно до його концепції, еліта – це сукупність індивідів, які вирізняються результативністю, мають високі показники в певній сфері діяльності. Світом в усі часи правила й повинна правити добірна меншість, наділена особливими психологічними й соціальними рисами, – еліта. Отже, ми маємо дві верстви населення: 1) нижчу, не причетну до еліти; 2) вищу, еліту, яка поділяється на: а) владну еліту; б) невладну еліту. Всесвітня історія – це насамперед історія спадкоємності привілейованих меншин, які в ході безперервної циркуляції постають із нижчих верств суспільства, досягають вищих верств, а потім занепадають і зникають. “Історія – цвинтар аристократії”. Аби зберегти лад у суспільстві, народові потрібна релігія, а правителям – розум. Інколи виникає необхідність замінити тих, хто на той час входить в еліту. Найгуманніший спосіб відсторонення від влади – заслання, а негуманний – фізичне знищення.
Теорію еліти В. Парето було взято на озброєння ідеологами фашизму в Італії. В листопаді 1922 р. після захоплення в Італії влади фашистами Парето сказав, що він щасливий як людина й учений, чиї ідеї здобули підтвердження.
Німецький соціолог і політолог Роберт Міхельс (1876- 1939) – автор “Залізного закону олігархії”. Відповідно до його вчення діяльність демократії має суворо обмежуватися через існування організації, яка спирається на “активну меншість” (еліту), безпосереднє панування мас технічно неможливе й призводить до загибелі демократії.
За непорушним законом олігархії, демократія, щоб зберегти себе й досягти відповідної стабільності, вимушена створювати організацію, а це пов’язано з виокремленням еліти, активної меншості.
Отже, всі зазначені концепції одностайні в тому, що управління не може виконуватися всім суспільством, а потребує кваліфікованої еліти. Головним знаряддям еліти у досягненні своєї мети є держава.
Панівна еліта складається з трьох взаємопов’язаних компонентів: політичної еліти, яка є носієм владних функцій; бюрократичної еліти, що охоплює представників управлінського апарату, забезпечує здійснення державних функцій; комунікаційної та ідеологічної еліти – тобто представників науки, культури, духовенства, засобів масової інформації.
