ПОСТСТРУКТУРАЛІЗМ

Соціологія короткий енциклопедичний словник

ПОСТСТРУКТУРАЛІЗМ – течія в соціол. теоретизуванні, що з’явилася у 70-х рр. XX ст., пов’язана не тільки з видозмінюванням заг. структураліст, підходу до соціальної реальності, а й змінами у цій реальності. Структуралізм живився прагненнями подолати суб’єктивістське (переважно екзистенціаліст.) бачення соціального світу і зосереджувався на процесах модернізації (розвитку) суспільства, тоді як у площині пост – структураліст. підходу – водночас з розвитком спільних об’єктивістських

засад – наголос робиться на відбитті феноменів, що асоціюються з постмодерніст. рухом, з рисами вже постіндустріального суспільства. Провідні теоретики постструктуралізму (або ще неоструктуралізму) М. Фуко, Е. Гідденс, Ж. Дерріда та ін. причетні й до інтелектуального руху постмодернізму в соціальному мисленні. Від своїх попередників прихильники постструктуралізму відрізняються, окрім нових акцентів, менш жорсткою орієнтацією на структурні характеристики та увагою до інших сусп. чинників.

Головна відмітна риса цього підходу – традиційно значний інтерес до проблем мови, лінгвістики, звертання до форм

мовної діяльності як наук, основи соціального пізнання за формулою Ж.-Ф. Льотара: “наукове знання є формою дискурсу”, або, за Лемером, “мова тепер є центральною вихідною точкою для всіх спроб пізнання, дії та існування”. Соціальний світ розглядається у вигляді серії текстів, які мають бути витлумачені через порівняння з іншими текстами. Підгрунтя цього підходу або розуміння соціального світу становлять чотири тези: теорет. знання є формою дискурсу, результатом якого є тексти; емпірична реальність, з якою стикається і яку пояснює теорія, теж являє собою сукупність текстів (опитування, статист, дані, відеозаписи…); зміст емпіричних текстів залежить від того, з т. з. яких теорет. засад вони прочитуються; вивчення емпіричних текстів забезпечує краще розуміння досліджуваного, ніж будь-які інші види емпіричного аналізу.

Фундаментальною ідеєю постструктураліст. підходу є заперечення універсалій соціальної загальності. На відміну від позитивістів, що прагнуть виявити закони, організуючу силу, яка єднає світ, теоретики цього напряму наголошують на відмінностях, котрі є підвалинами світу, на тому, що він є таким, яким він є, саме завдяки його розмаїттю. Отже, звідси й соціологи мають вивчати групи меншин, своєрідні спільноти, культурно-ціннісні орієнтації тощо. Висувається також теорет.-медотол. принцип “децентралізації предмета вивчення”, тобто відхід від фокусації уваги на конкретно діючій особі, її свідомості, суб’єктивній мотивації і в більш заг. плані – від гуманізації соціального пізнання. В центрі аналізу, за аргументами прихильників постструктуралізму, мають бути лише тексти, а головне в цих текстах – їхня внутрішня структура. Авторство текстів має другорядне значення, рівною мірою й наміри, ціннісні орієнтації творця текстової реальності, важлива – “внутрішня гра значимих складових” (Е. Гідденс). У заг. плані, якщо структураліст, аналіз спрямовується на дослідження структури суспільства, а не на соціальні ролі індивідів, конструюючих це суспільство, спостерігається еволюція переходу від традиційного структураліст, наголосу на визначальності “глибинних структур розуму” до зосередженості на заг. соцієтальних структурах, передусім структурах влади, наук, знання та їх взаємозв’язку, до певної конвергенції “діяльнісного” та “структурного” підходів (зокрема, н теорії структуралізації

Е. Гідденса, культур-антропології М. Арчер, теорії взаємодії між “габітусом” і “полем” П. Бурдьє тощо).

1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (1 votes, average: 5.00 out of 5)


ПОСТСТРУКТУРАЛІЗМ - Довідник з соціології