Право на страйк – право людини (соціальне, економічне, політичне) на страйк з метою захисту своїх соціально-економічних інтересів. Таке право зафіксоване у ст. 8 Міжнародного пакту 1966 про економічні, соціальні та культурні права. П. на с. викладене у ст. 44 Конституції України. Воно закріплене більшістю країн світу, проте було відсутнє в СРСР. Водночас на різних етапах розвитку капіталістичного суспільства такого права були позбавлені окремі категорії найманих працівників. Так, у США на ранніх етапах розвитку страйк прирівнювався до зради
батьківщині, а тому був заборонений. Наймані працівники монополізованого сектора економіки домоглися П. на с. лише у 30-х XX ст. Такого права нині позбавлені окремі категорії працівників державного сектора (див. Страйки економічні). Згідно зі ст. 17 Закону України “Про порядок вирішення колективних трудових спорів”, страйк вважається крайнім засобом вирішення колективного трудового спору (конфлікту), зумовленого відмовою власника або його представника задовольнити вимоги найманих працівників або уповноважених ними органів. Рішення про страйк вважається ухваленим, якщо на загальних зборах (конференції) найманих
працівників підприємства за нього проголосувала більшість або 2/3 делегатів конференції. Водночас страйк не допускається, якщо він створює загрозу життю і здоров’ю людей, а також на підприємствах і в організаціях залізничного і міського громадського транспорту, цивільної авіації, зв’язку, енергетики, оборонних галузей, у державних органах, на підприємствах і в організаціях, покликаних забезпечувати обороноздатність, правопорядок і безпеку країни, на безперевних виробництвах, зупинення яких може мати тяжкі і небезпечні наслідки. Рішення про визнання страйку незаконним ухвалює суд.
