Радикальна економічна реформа (лат. radicalis – докорінний) – докорінна перебудова економічної системи, в т. ч. її найважливіших підсистем та елементів. Початковим етапом здійснення Р. е. р. є вироблення науково обгрунтованої соціально-економічної політики і створення відповідної комплексної програми. Необхідність вироблення соціально-економічної (а не лише економічної) політики зумовлена тим, що Р. е. р. означає переорієнтацію на нові рушійні сили, нові економічні потреби та інтереси окремих класів і соціальних груп. Програма соціально-економічного
розвитку передбачає визначення стратегічної мети Р. е. р., нового типу економічної системи, всього суспільства. Формування такої мети є важливим засобом мобілізації енергії нації, духу народу. В Україні в 90-х XX ст. таку мету чітко не було визначено, оскільки одночасно декларувалось про побудову соціально орієнтованої ринкової економіки, змішаної економіки, інформаційної економіки, ринкової економіки і навіть переходу до ринку. Це свідчить про теоретико-методологічну хибність визначення основної мети Р. е. р., що не могло не позначитися на змісті самої програми. Сформульована мета не стала засобом консолідації
сил українського народу, часткою національної самосвідомості. Першим кроком реалізації Р. е. р. є перебудова юридичної власності (як частини власності загалом), права власності через прийняття відповідної законодавчої бази, системи правових актів і норм щодо володіння, розпорядження та користування основними об’єктами власності (засобами виробництва, в т. ч. землею, цінними паперами, передусім акціями, інтелектуальною власністю та ін.). У прийнятому Верховною Радою України першого скликання пакеті законів про власність пріоритетною формою власності названа власність трудових колективів (трудова колективна власність), що відповідає вимогам сучасних продуктивних сил (передусім людини), світовим цивілізаційним процесам. Однак ці закони не визначили механізму реалізації поставленої мети, засобів її досягнення. їхня недосконалість та прихід до влади режиму Кучми сприяли перерозподілу національного багатства в інтересах кланово-номенклатурної еліти, тотальному розкраданню державної власності. Наступним реальним кроком здійснення Р. е. р. є докорінна трансформація відносин економічної власності. Для її здійснення необхідно подолати відчуження працівників від власності на засоби виробництва і створений продукт, від управління власністю, від економічної влади на підприємстві, самого процесу праці та ін. Практика здійснення Р. е. р. в Україні в 90-х XX – на початку XXI ст. (до кінця 2004) засвідчила, що процес роздержавлення та приватизації здійснювався передусім в інтересах кланово-номенклатурної і кримінальної еліти, що замість верхівки партійного, державного і господарського апарату (як основного суб’єкта власності за командно-адміністративної системи) сформувався новий елітний клас української буржуазії, в якому провідну роль відіграють ділки “тіньової” економіки, які зрослася з корупціонерами в найвищих урядових структурах. Колишня форма відчуження (яка все-таки гарантувала зайнятість, безоплатну вищу освіту, забезпечувала нормальний рівень життя) змінилася не лише соціально-економічним відчуженням переважної більшості трудящих, а й відчуженням техніко-економічним, передусім у формі масового – явного і прихованого – безробіття. Ядро сучасного господарського механізму в розвинених країнах світу – державне регулювання, яке використовує правові, адміністративні та економічні методи, здійснюється прямо та опосередковано. Однак керівництво зруйнувало не лише командно-адміністративні методи управління економікою, а й раціональні сторони управління народним господарством. Найважливіший елемент продуктивних сил – людина (основна продуктивна сила) має стати центром реформування в економічній системі. Оскільки людина є поєднанням людини-працівника і людини-власника, формування працівника нового типу повинно б здійснюватися передусім на основі перетворень, що мали відбутися з людиною-власником в межах економічної власності. Проте в Україні в 90-х XX – на початку XXI ст. не лише не подолано, а ще більше поглибилось тотальне відчуження працівників від власності (на засоби виробництва тощо), від управління власністю, що, своєю чергою, сприяло значній деградації людини-працівника. Р. е. р. технологічного способу виробництва передбачає докорінну трансформацію кожного фактора продуктивних сил. У концентрованому вигляді йдеться про пере
хід від технологічного способу виробництва, що базується на ручній та машинній праці, до технологічного способу виробництва, заснованого на автоматизованій праці. За час економічної кризи Україна значною мірою втратила свій науковий, інтелектуальний, технічний потенціал. Так, кількість розробок, виконаних за 1991-2003, скоротилась з 82 тис. до 63,5 тис., у т. ч. щодо створення нових видів техніки і технології – з 33,7 тис. до 8,7 тис. У багатьох постсоціалістичних країнах показник сектору високих технологій в 1,5-2 рази вищий, ніж в Україні, а частка високотехнологічної продукції становить лише 4-6% (у світі – бл. 40% загальносвітового ВВП). Р. е. р. мають супроводжуватися реформами в соціальній, політичній, національній сферах. Відсутність демократичної, гуманної спрямованості економічних реформ ставить під сумнів здійснення радикальних перетворень в інших підсистемах суспільних відносин.
