Регульованої валюти концепції – концепції різних напрямів і шкіл економічної теорії, в яких обгрунтовуються способи та методи державного регулювання економіки через сферу грошового обігу і кредиту. Теоретико-методологічна основа цих концепцій – номіналістична та кількісна концепції грошей. Р. в. к. виникли на початку XX ст. у період послаблення та кризи золотого стандарту. Зокрема, автори однієї з них, німецькі економісти Г. Кнапп і Ф. Бендіксен, вбачаючи в державі силу, спроможну створювати гроші та визначати їхню вартість, обстоювали
необхідність посилення державного регулювання валютних відносин. У 1920 німецький банкір та економіст А. Ган стверджував, що регулюванням розмірів кредиту можна підтримувати безперервне економічне зростання і що таке регулювання мають здійснювати окремі банки. Однак у 60-х він визнав його неефективним і стверджував, що таке регулювання має здійснюватися кредитною системою країни, передусім центральним банком, крім того, розширення кредиту слід поєднувати з кредитними обмеженнями. У 20-30-х американські економісти І. Фішер, В. Мітчелл, шведський економіст К. Віксель та інші розробили концепцію “стабілізації купівельної
сили грошей”, згідно з якою циклічні коливання в економіці можна усунути або істотно послабити зміною вмісту грошей, обсягів їхньої емісії, регулюванням відсоткових ставок. Дж. Кейнс, вбачаючи головну причину інфляції в нестачі грошей у державній скарбниці, виступав на початку 20-х XX ст. проти надмірного збільшення державних витрат. У наступні роки Кейнс значною мірою скоригував свої погляди на цю проблему; причиною інфляції називав таке зростання ефективного попиту, яке не зумовлює збільшення обсягів виробництва продукції, а повністю вичерпується у зростанні одиниці витрат відповідно до збільшення ефективного попиту. Водночас основним засобом забезпечення ефективного попиту Кейнс вважав бюджетне регулювання економіки. У сфері кредиту, вважав Кейнс, головним засобом підтримання ефективного попиту є створення достатніх стимулів для інвестицій завдяки низькому відсотку за кредит і пропонував здійснювати інфляційний випуск грошей в обіг. За такого підходу безпосередній зв’язок грошей із цінами перестає існувати (що означало відхід Кейнса від кількісної теорії грошей) і замінюється опосередкованим: гроші спочатку впливають на відсоток, він – на інвестиції, а інвестиції – на виробництво. Однак практика довела, що зростання грошової емісії впливає на зниження відсотка лише до певної межі, а відсоток впливає на інвестиції не завжди й зі значним запізненням. Тому Кейнс великі надії покладав на безпосередній вплив держави на інвестиційний процес. Послідовники англійського вченого, зокрема американський економіст Е. Хансен, намагалися поєднати грошово-кредитні важелі державного регулювання економіки з бюджетним регулюванням, збільшенням державних витрат. Інші вчені (С. Харріс, П. Самуельсон) важливу роль у грошово-кредитному регулюванні відводять центральному банку. Оскільки кейнсіанські та посткейнсіанські концепції державного регулювання та втілення їх у життя з часом стали однією з важливих причин посилення інфляційних процесів, на початку 70-х посилили вплив монетаристські Р. в. к. У сфері валютних відносин вони виступають проти фіксованих курсів валют, обстоюють їх вільне коливання (“плаваючі” курси). Запровадження плаваючих курсів ці економісти вважають важливим засобом недопущення валютного контролю, здійснення виваженої політики економічного зростання, вирівнювання платіжного балансу та ін. Р. в. к. набули різних інтерпретацій у сфері міжнародних валютно-фінансових відносин у 60-70-ті. Зокрема, значне послаблення провідної ролі американського долара в міжнародній валютній системі капіталізму в той період посилило актуальність кейнсіанських ідей у цій сфері. Згідно з поглядами послідовників Дж. Кейнса, фіксовані паритети валют, обмеження відхилень від них курсів валют зміцнюють стабільність міжнародного грошового обігу. На противагу цьому, прихильники неокласичного напряму, зокрема монетаристи, прагнуть довести, що вільні, “плаваючі” курси посилюють ринковий механізм вирівнювання платіжних балансів, сприяють усуненню гострих диспропорцій у цій сфері. Такий підхід означає гіпертрофовану оцінку ролі грошей в економіці, недотримання принципу історизму щодо місця ринкової економіки, сповідування мінової концепції.
