Русифікація

Політологічний словник

Русифікація – сукупність дій, умов і заходів у національних не російськомовних республіках або в окремих регіонах Російської Федерації щодо звуження чи відсторонення на другорядне місце вживання рідної мови, користування здобутками національної культури, вивчення своєї історії тощо великими й малими компактно розселеними етносами і винесення на передній план знання російської мови, культури, історії. Психологічним та ідеологічним базисом Р. є російський великодержавний шовінізм. За словами І. Дзюби, саме

він становив “психологічний механізм русифікації, її “душу”. Р. – приниження всього національно-неросійського порівняно з російським. Р. виявляється і в тому, що звеличується російська культура як начебто вищий ступінь розвитку, а всі інші національні культури радянських народів повинні беззаперечно слідувати за нею як за неперевершеною культурною домінантою. Р. здійснюється в таких формах, як навчання російською мовою в неросійських школах, викладання тією ж мовою в середніх спеціальних і вищих навчальних закладах національних республік, перебування в російськомовних середовищах – установах, підприємствах,
на будівництві, в армії, перемішування населення, відрив людей від їх національних груп чи середовищ, від їх національної мови й культури, позбавлення їх етнічної та національної свідомості тощо. Р. відкрито й активно здійснювалась царським урядом у дореволюційний час. За радянської влади русифікаційні процеси формально засуджувалися, але в окремі періоди в латентній формі вони так чи інакше здійснювалися. В повоєнні роки, особливо в так званий застійний період, Р. виявлялася в різних формах. В Україні, починаючи з середини 60-х років, катастрофічно зменшувалася кількість шкіл з українською мовою викладання. Р. у широкому плані охопила не лише сферу навчання і культури, де під виглядом “збагачування” насаджувалась російська культура, фактично витискаючи культуру неросійських етносів. Вона виявилася також у політичному, правовому, господарському безправ’ї національних союзних і автономних республік. Узагальнюючи, можна сказати, що Р. виявилася в таких формах, як теорія “злиття мов”; примусове нав’язування “двомовності” неросійським народам; теорія про російську мову як “другу рідну” чи як засіб міжнаціонального спілкування; неконтрольовані міграційні потоки російського населення до інших національних середовищ і на території й утворення там російськомовних анклавів; скорочення в національних республіках шкіл, де навчання велось рідною мовою; скорочення тиражів національних видань (газет, журналів, книжок) рідною мовою та збільшення тиражів російськомовних видань; аналогічна ситуація склалася з репертуаром національних театрів, обсягом радіо – і телепередач.

Русифікація гальмувала розвиток національної самосвідомості й активно використовувалась для боротьби з так званим буржуазним націоналізмом. Тривалий час в окремих національних республіках, зокрема в Україні, учні зовсім не вивчали такі предмети, як історія України, географія України тощо. Також Р. виявилась у такій формі, як антинаціональне ставлення до національних неросійських меншин, що компактно проживають на території Росії: вони не мали і здебільшого не мають своїх шкіл, газет, театрів, клубів, постійних радіо – і телепрограм.

Стосовно України І. Дзюба вирізняє деякі характерні фактори та особливості Р. Основними осередками Р. в Україні – “русифікаторськими м’ясорубками”, були міста – спочатку великі, а потім і малі. Російська мова була офіційною мовою установ і організацій, ділових паперів та начальства, тому її знання, а в подальшому і перехід на неї були необхідні для досягнення життєвого успіху. У переважній більшості вищих навчальних закладів України викладання велося російською мовою, отже, вона була престижнішою, ніж українська. Найбільш руйнівним фактором Р. став занепад українського села, яке завжди було оплотом української культури і основним “стрижнем” української нації. Цей занепад відбувся внаслідок політики колективізації, голодоморів і планово-адміністративної економіки, яка призвела до появи так званих неперспективних сіл і відтоку сільських жителів у міста або їх міграції до інших республік СРСР.

Русифікація – це деформування, перешкоджання процесу творення із етносу нації. Р. стає на заваді консолідації етносу, не сприяє утворенню із етнічної маси народу, нації, суцільного культурного організму, здатного до самостійного культурного і політичного життя. Р. так чи інакше призводить до порушення принципу абсолютного рівноправ’я всіх мов, свободи вибору мови громадянами, тобто до порушення основ мовної політики.

Мала енциклопедія етнодержавознавства. – К., 1996; Дзюба І. Інтернаціоналізм чи русифікація. – К., 1998; Вівчарик М. М. Українське село: етнонаціональний вимір (70-ті – середина 90-х р.). – К., 1998.

В. Семко

1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (1 votes, average: 5.00 out of 5)


Русифікація - Довідник з політології