Символічні провідники – Пітирим Сорокін
Паблик рилейшнз
Пітирим Сорокін
Символічні провідники
(із книги: Сорокин П. Система социологии. – Т. 1: Социальная аналитика. – 4.1. – Петроград, 1920)
Губернатор, король, жрець, комісар мають одне “я” в приватному житті й трансформуються в зовсім нову людину – і за манерами, і за жестами, і за голосом, і за переживаннями, – відмінну від першого “я”, коли вони перебувають при “виконанні своїх службових обов’язків”. У першому випадку вони бувають прості, ввічливі, щирі, сердечні, в другому – з’являється
З цього погляду не випадковим є факт установлення культу, образів, слів, форм одягу тощо, що фігурують в усіх сферах суспільного життя – в галузі релігії, права, військовій, педагогічній, політичній та ін.
Після всього сказаного не буде парадоксом положення: перемініть у ряду індивідів форму, позбавте їх зовнішніх символічних знаків – погонів, мундира, шпаги, хреста, медалей тощо – і ви переміните їхню психіку. Скільки осіб – політичних в’язнів – відчували цю переміну переживань, коли на них надягали арештантський бушлат. Скільки військових генералів, офіцерів “миттєво перероджувалися”, коли з них зривали погони й одягали їх у штатський одяг. Оголіть деспота – і ви зробите його жалюгідним і простим смертним. Оточіть, одягніть простого смертного пишними знаками достоїнства – і перед вами родиться владний, самовпевнений, гордий самодур чи володар.
Те саме стосовно і до звукових символів. Візьміть для прикладу титули “Ваше сіятельство”, “Ваше превосходительство” та ін.
Скільки людей “перероджувалося” духовно, одержавши титул “Його превосходительства”, “графа” чи “князя”. Як багато простих смертних починали себе відчувати інакше, після того як вони ставали гофмейстерами чи губернаторами. Як приємно тішив слух багатьох чиновників титул “Ваше превосходительство”, шанобливо вимовлюваний швейцаром – психологом.
Не буду наводити інших факторів.
На підставі сказаного ми можемо спокійно відповісти на поставлене питання: “так, символічні провідники справляють рикошетний вплив на психічні переживання”.
Однак сказаним цей вплив не вичерпується. Він більш значний, ніж здається з першого погляду. Говорячи це, я розумію явища фетишизації символічних провідників. Візьмемо для прикладу стяг полку або червоний прапор. Це, за своєю природою, простий предметно-кольоровий провідник: шматок матеріалу, прикріплений до палиці. Проте, фігуруючи довго як емблема полку, його честі й гідності чи як емблема революції – її цінності, святості тощо, він мимоволі починає здаватися чимось самоцінним, святим і самодостатнім. Спочатку прапор сам по собі неоціненний. Та, часто виступаючи в ролі символу, він немовби “всотує”, “вбирає в себе” цінність тих переживань, символічним провідником котрих він є; він стає самоцінністю, самодостатнім фетишем. У ньому перестають бачити власне ганчірку, а починають приписувати йому, як такому, особливу цінність. Це підтверджується тим, що люди помирають за прапор – на полі битви, на барикаді, помирають, щоб не віддати його ворогові. У психіці людей щезає думка, що прапор сам по собі – ніщо, що його цінність – похідна цінність. Ця думка мимоволі заміщується іншою, що полягає в приписуванні прапорові самоцінності. Коротко кажучи, прапор, як і будь-який символічний провідник, при частому функціонуванні як емблеми стає самодостатнім і самозадоволеним фетишем. У такій ролі він гіпнотизує людей, рішучим чином деформує їхню психіку. Люди готові й умирати, і вбивати за прапор. І це спостерігається не тільки серед диких народів, а й серед сучасних. Підійдіть для досліду в засідання Петроградської ради депутатів і попробуйте, нічого не кажучи, зірвати прапор і почати його розривати, і ви переконаєтеся в правильності сказаного: якщо вас самих не розірвуть, то можна ручатися, що ви потрапите в руки “надзвичайки” і не швидко із цих рук вийдете, а, може бути, і зовсім не вийдете. Цей процес фетишизації символічних провідників спостерігається в усіх сферах суспільного життя і на всіх її ступенях, змінюються тільки об’єкти – фетиші. Один фетишизує портрет царя, інший – портрет Леніна, австралієць – шматок дерева, соціал-демократ – портрет Маркса; віруючий – ім’я святого, революціонер – ім’я “Інтернаціоналу”.
Прикладом фетишизованих мімічно-рушійних просторів можуть служити жести й акти: хреста, колінопреклоніння, віддання честі, салютування знаменові, парадів, прийняття пози “у фронт”, присяги, клятви, обрядів посвячення (в рицарі, в духовний сан тощо), “таїнства” шлюбу (вінчання), миропомазання, причастя та ін.
Якби ці й сотні подібних рушійно-мімічних обрядів не фетишизувалися, їм не приписувалася б магічна сила (наприклад, жесту хреста, присязі та ін.), за невиконання їх не карали б, не посилали б на смерть чи у в’язницю, не приписували б певним обрядам здатність передавати особливу благодать чи викликати грім, дощ, засуху тощо (обряди посвячення, що є в усіх групах, починаючи з первісних і кінчаючи сучасними). На кожному кроці й тепер ми можемо спостерігати, як віруючий, хрестячись, щиро переконаний, що цим актом він огороджує себе від усіх нечистих сил. У катехізисі читаємо, що обрядами посвячення посвячуваному в священики передається влада й право “в’язати і відпускати гріхи”. Історія кримінального права сповнена прикладів, коли осіб, котрі порушили присягу, відправляли на той світ тощо. Те ж явище фетишизації на кожному кроці можна зустріти і в застосуванні до звукових провідників – слів і їхнього комплексу. Певні слова, фігуруючи часто в ролі символічного провідника, нерозривно пов’язуються із сигналізованими ними переживаннями, немовби вбирають у себе їхні властивості, і в підсумку стають всемогутніми. їм починають приписувати магічну силу, часом настільки значну, що в ряді релігій, наприклад, у ведійській, в Авесті і майже в усіх історичних релігіях слову (брахман) приписують силу, яка управляє не тільки явищами природи, а й волею богів.
Чим іншим, як не фетишизованими звуками, є магічні формули заклинання, замовляння її молитви.
Їм приписується самодостатня магічна сила. Вірили й вірять, що достатньо вимовити певні слова, щоб викликати бажаний ефект. Слово як слово починає шануватися й поважатися.
Хіба можливі були б акти добровільної готовності померти за ім’я Ісуса, з одного боку, і відправити інших людей на вогнище за те ж ім’я, з другого (спалення й самоспалення розкольників), якби ім’я не перетворювалося на фетиш? Хіба можлива була б поява й існування “заклинань”, “замовлянь”, “молитов”, якби не було фетишизування звуків? Знущання з чийого-небудь імені сприймається нами як знущання з самого предмета, що позначає його. Вимова ряду звуків, що називаються непристойними (наприклад, матірщина, “непристойні пісні” тощо), карається кримінальним законом і викликає суспільну реакцію. Вимова звуків “Геть царя!” в минулому, а тепер “Геть радянську владу!” накликала й накликає вельми тяжкі кари, аж до розстрілу.
Більше того: фетишизація слова дається взнаки і в тому, що часто буває достатньо різним явищам дати одне ім’я, щоб ці явища стали розглядатися як щось єдине. Достатньо якій-небудь абстракції дати ім’я, щоб вона стала об’єктивною реальністю для багатьох.
Усе сказане про попередні провідники застосовно і до решти (світлокольорових та ін.) символічних провідників, аж до фетишизації людей. Наруга над зображеннями святого сприймається віруючим як святотатство; вона вела й веде, як відомо, до актів геройства, самопожертви, аж до готовності померти за це зображення!
Світлокольоровий провідник став фетишем. Таке саме фетишизування світлокольорових провідників можна зустріти й серед атеїстів-соціалістів. Розірвати портрет Маркса перед очима соціал-демократа, портрет Леніна – в зібранні комуністів означає здійснити святотатство з їхнього погляду. Факт фетишизації провідників однорідний у тому й іншому випадку; різні тільки форми.
Усе сказане застосовно і до людей – символічних провідників. Фетишизація їх – факт загальновідомий, побутуючий від перших часів життя людства до наших днів. Виступаючи часто в ролі символу – провідника певних переживань, людина стає фетишем, живим божеством, всемогутнім володарем. У ній немовби втрачається все звично людське; в очах людей вона стає богом.
