Соціальна держава

Соціальна держава – найдосконаліший за всю історію розвитку людської цивілізації, тип держави, діяльність якої спрямована на забезпечення високого рівня життя всього населення, його всебічної безпеки. Найважливішими функціями С. д. є: 1) справедливий перерозподіл доходів між різними соціальними верствами і групами через запровадження прогресивного оподаткування; 2) створення надійних умов для розвитку особистості, її творчих здібностей; 3) реалізація права на змістовну працю для кожної працездатної людини, у процесі якої розвиваються

її організаторські, розумові й творчі здібності; 4) матеріальний добробут й задоволення духовних потреб; 5) захист громадян від негативних аспектів механізму ринкової економіки; 6) забезпечення економічної, соціальної та політичної стабільності суспільства (передусім недопущення соціальних конфліктів). Основними засобами реалізації таких цілей є планування (економічне, соціальне тощо), всебічний розвиток інститутів громадянського суспільства, фінансова та соціальна політика, контроль громадянського суспільства за державою, формування системи моральних цінностей і норм, їх дотримання всіма громадянами, рівність усіх перед законом та ін. Елементи С. д. значною мірою втілені в Швеції, Швейцарії. Необхідність побудови С. д. обстоював М. Грушевський. Така держава, на його думку, має гарантувати соціальну справедливість, добробут людей праці (“робочих людей”), соціальну злагоду. її основним завданням є поглиблення правдивого, послідовно розвиненого демократизму і можливе наближення до соціалістичного ладу. База такого розвитку держави – об’єднання усіх демократичних сил. І. Франко, на відміну від М. Грушевського, вважав, що ознаками соціалізму є співдружність людей праці, яка базується на рівності господарств. За справжнього народовладдя нема потреби в існуванні держави як сили примусу та управління зверху. В економічному контексті С. д. – це кількісно-якісні та сутнісні зміни у виконуваних державами розвинених країн та наднаціональними органами соціальних функцій у процесі провадження ними соціальної політики на різних етапах вищої стадії капіталізму. Вперше серед цих країн ще наприкінці XIX ст. започаткувала С. д. Німеччина, коли держава частково і в незначних розмірах здійснювала соціальне страхування. Якісних змін ця сфера зазнала у США в період глибокої економічної кризи під час масового зростання безробіття, яке загрожувало значним соціальним вибухом. Щоб його уникнути, а також щоб вивести економіку з кризи, уряд президента Ф. Рузвельта встановив мінімальну заробітну плату, організував у значних обсягах громадські роботи та ін. Ці заходи опозиція назвала процесом соціалізації економіки. Зокрема, попередник Рузвельта Г. Гувер вважав недоцільним втручання держави в соціально-економічну сферу, яку він називав заповідною областю вільного підприємництва. Крім того, на цей процес у 60-90-х XX ст. суттєво впливали соціальна політика соціалізму. Визнаючи це, Р. Ніксон зазначав, що США повинні не просто заперечувати притягальність соціалізму, а протиставити йому щось вагоміше і привабливіше та перехопити його програми. Потужними внутрішніми факторами розвитку С. д. є розгортання науково-технічної революції (з середини 50-х XX ст.), а з середини 70-х – інформаційної революції, які висунули значно вищі вимоги до якості робочої сили (рівня освіти, кваліфікації, здоров’я, культури та ін.). Тому у розвинених країнах ЄС, США та Японії 50- 60% випускників шкіл навчаються у вищих навчальних закладах; в Японії до 2010 90% працездатного населення матиме вищу освіту, а основну частку витрат на ці цілі здійснює уряд (див. Освіта вища). На розвиток охорони здоров’я у США 1980 витрачалось 8,7% ВВП, 2001 – 14% ВВП (в т. ч. державні витрати становили 3,6 і 6,2% ВВП); в Німеччині – відповідно 8,7 і 10,7% (6,8 і 8,0%); в Канаді – 7,1 і 9,7 (5,4 і 6,9%); у Франції – 8,6% 1990 і 9,5 2001 (6,6 і 7,2%); у Швеції – 8,8 і 8,7 (8,2 і 7,4%). Загалом державні витрати на розвиток охорони здоров’я 2001 перевищували 5% ВВП, крім названих країн, в Австрії, Фінляндії, Угорщині, Нідерландах, Словаччині, Іспанії; понад 6% ВВП – у Бельгії, Греції, Італії, Норвегії, Великобританії; понад 7% ВВП – в Данії, Ісландії; нижче 5% ВВП – в Ірландії, Мексиці, Польщі; в Україні ця частка 2003 становила 3,68%. Матеріальною основою С. д. є зростання частки одержавленого (шляхом перерозподілу через державний бюджет) національного доходу, або ВВП, який, своєю чергою, детермінується розвитком продуктивних сил, соціально-економічною політикою держави, економічним потенціалом країни та іншими чинника
ми. Так, у США частка одержавленого національного доходу у 1951 – 1955 становила 31%, у 1971-1985 – 37%, 1986-1990 – 33%; у країнах Західної Європи ці дані відповідно становили 42, 48 і 54%; у розвинених країнах – 33, 38, 43%. Найвищою ця частка була у 1986-1990 у Данії – 63, Нідерландах – 60, Норвегії – 65, Швеції – 68%. Ще точніше відображають цей процес витрати державного бюджету. Так, у США частка цих витрат щодо ВВП з 1990 по 2003 зменшилась з 36,5 до 35,9%, в Австрії – з 53,1 до 51,6%, в Бельгії – з 53,4 до 49,7%; в Канаді – з 48,8 до 40,1%, в Данії – з 57 до 56,6%, Італії – з 54,4 до 48,5%, Норвегії – з 52,8 до 48,4%, у Швеції – з 59,4 до 59%. Водночас у Франції вона зросла з 50,7 до 54,4%, в Німеччині – З 44,4 до 49,4%, в Японії – з 32,1 до 38,3%, у Великобританії – з 42,2 до 42,8%. З точки зору кількісних критеріїв перетворення держави в соціальну відбувається тоді, коли частка витрат на соціальні цілі сягає 50%, за умови, що одержавлення становить не менше 40% ВВП, а для наймогутніших країн – не менше 35%. Так, у США на соціальні цілі 1971 – 1975 витрачалося 200 млрд дол. (50% загальних витрат), у 1986-1990 – 700 млрд дол. (50%), ФРН відповідно 86,4 млрд дол. (51,5%) і 246 млрд дол. (59,4%), у Франції – 47,6 млрд дол. (63,6%) і 311,6 млрд дол. (66,6%), у Великобританії – 19,6 млрд дол. (37,8%) і 122,7 млрд дол. (40,9%), в Італії – 16,1 млрд дол. (63,3%) і 286 млрд дол. (52%), у Швеції – 10,5 млрд дол. (57,9%) і 67,2 млрд дол. (61%), в Японії – 50,8 млрд дол. (48,4%) і 236,7 млрд дол. (52,6%). Водночас перетворення Японії в С. д. за цим критерієм відбулось у 1976-1980, оскільки частка витрат на соціальні цілі в цей період досягла 50,9%. Водночас для комплексної оцінки процесу перетворення держави в соціальну необхідно враховувати й інші важливі критерії: рівень диференціації доходів 10% найбагатших і найбідніших верств населення (коефіцієнт Джіні), частка бідних у загальній структурі населення та рівень бідності, рівень життя населення. Так, у 90-ті XX ст. відношення частки доходів 10% найбагатшого населення до доходів 10% найбідніших верств населення становила в Австрії – 4,4%, у Фінляндії – 5,1%, у Швеції – 5,5%, Бельгії – 5,5%, Данії – 5,7%, Італії – 6,2%, Німеччині – 7,1%, Іспанії та Нідерландах – 9%, Франції – 9,1%, Великобританії – 10,4%, Ірландії – 11%, США – 16,6% (в Україні – щонайменше 50%). Крім того, у США темп зростання доходів 5% найбагатшого населення за цей період перевищував середній показник у 8 разів, тоді як у країнах ЄС у 2,2 разу. Критерієм С. д. у даному разі може слугувати обгрунтований ученими Колумбійського інституту дослідження проблем війни показник, згідно з яким різниця в якості життя у 8 разів обов’язково зумовлює соціальний конфлікт. За цим критерієм до С. д. не можна відносити низку розвинених країн світу. Крім того, у США налічується бл. 40 млн бідних, 33 млн з яких голодують. Важливою ознакою С. д. є активна соціальна політика. Наприклад, у країнах ЄС завдяки такій політиці рівень бідності у 90-х XX ст. знизився у 6-11 разів (з 18- 23% населення до 2-5%), тоді як у США – лише приблизно на 44% (з 21 до 12%). Отже, для всебічного обгрунтування висновку про існування С. д. у певній країні необхідно використовувати інтегративний критерій, який враховував би перелічені показники. В Україні С. д. задекларована в Конституції, але реально не існує (див. Кучмономіка). Так, за даними Світового банку, Україна за рівнем життя на початку XXI ст. посідала 130-те місце із 160 країн. С. д. почала формуватись лише 2005.