СОЦІОЛОГІЯ
Соціологія короткий енциклопедичний словник
СОЦІОЛОГІЯ (від лат. societas – суспільство, грецьк. logos – слово, вчення, поняття; букв. – вчення про суспільство) – поліцентрична, поліпарадигмальна, з багатьма пізнавальними технологіями наука, що вивчає форми, закони та закономірності конструювання, функціонування і розвитку соціальної реальності суспільства через їх переломлення у взаємодіях людських індивідів та спільнот. Іншими словами, С. – це наука, що досліджує соціальні форми, закони та закономірності функціонування і розвитку
Отже, визначальним кутом зору С. є бачення нею суспільства крізь взаємодію індивідів та їх груп з урахуванням того, хто є ці індивіди, до яких спільнот вони належать та яку реальність своєю взаємодією творять. Цей кут зору уможливлює поєднання теорет. та емпіричних відображувальних
Оскільки взаємодія індивідів у спільнотах є не що інше як їх соціальне (сусп.) життя, то цілком справедливо можна визначити С. як “науку про закони і форми соціального (сусп.) життя людей у конкретних його виявах: різних за складністю соціальних системах, спільнотах, ін-тах, процесах” (В. П. Чорноволенко). Воно уникає позитивіст, однобокості у визначенні С.
Термін “С” ввів у наук, ужиток франц. філософ Огюст Конт (“Курс позитивної філософії), позначивши ним універсальну науку, що вивчає суспільство “позитивно”, спираючись на достовірні факти. У такому розумінні С. мала акумулювати в собі суспільствознавство, об’єктом якого є суспільство як цілісне системне утворення, а предметом і метою вивчення – заг. закони та закономірності його функціонування (статичні закони) і розвитку (динамічні закони). Звісна річ, у межах такого уявлення С. збігалася з соціальною філософією, а перші соціологи, зокрема й О. Конт, були насамперед філософами.
Однак подальший розвиток С., особливо напр. XIX ст., пішов шляхом емансипації її від філософії та “звужувального”, більш точного виокремлення об’єкта і предмета досліджень, а також поступової її інституціалізації як досліди, та навч, дисципліни (виникнення наук, центрів, запровадження соціол. видань, відкриття каф. і ф-тів п ун-тах, розробка підручників і посібників тощо) 11, привело до того, що наприкінці XIX – поч. XX ст. С. почали вважати більш-менш самостійною соціальною (переважно унтською) наукою, об’єктом пізнавального інтересу якої є безпосередньо не все суспільство, а лише його особлива реальність – соціальна, що існує у взаємопроникненні (чи поряд) з іншими сусп. реальностями – екон., моральною, політ, і т. д. Найбільш цілісне уявлення про соціальну реальність як особливу сторону сусп. процесів і явищ склалося у концепціях таких соціологів цього періоду, що стали класиками С., як Ф. Тьонніс, Г. Зіммель, Е. Дюркгейм, В. Парето, М. Вебер. У їх зображенні ця реальність постали в єдності своїх об’єктивних і суб’єктивних вимірів – як сукупність людських дій, взаємодій, відношень, норм, процесів, явищ, ін-тів та приписуваних їм сенсів і значень, котрі належить розшифровувати, інтерпретувати і пояснювати, отже, розуміти.
Іншими словами, фактичність соціальної реальності мислилася як продукт не лише дій і взаємодій індивідів і груп, а й розуміючої, інтерпретативної здатності цих індивідів, котрі вносять внутрішній сенс у свої дії, Це означає, що соціальна реальність створюється й організується під впливом не лише причинних, а й цільових (значущих, ціннісних) факторів. Крім того, вони виявляє себе на кількох рівнях: подій і фактів, що можуть спостерігатися; приписних їм внутрішніх сенсів і значень, які не спостерігаються, але інтерпретуються.
Таке уявлення про соціальну реальність відкрило перед С. широкі перспективи розвитку як самостійної науки. Воно, по-перше, уможливило більш чітке визначення її об’єкта і предмета; по-друге, актуалізувало потребу у застосуванні методів і методик, спроможних забезпечувати соціологові знання об’єктивних і суб’єктивних сторін соціальної реальності, що зумовило розробку різних пізнавальних технологій в С, (позитивіст,, діалектико – матеріаліст, функціоналіст, феноменол, структураліст, та ін.); по-третє, сприяло формуванню сталих образів С, як науки (позитивіст, й антипозитивіст., теорет. і емпіричної, фундаментальної і прикладної дисципліни) та пов’язаних з ними типів науковості, що були взяті за основу її розвитку.
Цей розвиток ішов двома шляхами: за рахунок внутрішніх резервів С. та запозичення з інших наук пізнавальних засобів (методів, методик, понять) з подальшою їх адаптацією до досліди, інтересів С. Особливо багато запозичень С. почерпнула з біології, філософії, психології, статистики, математики, етики.
Усі ці процеси формування та інституціалізації С. засвідчили, що вона дійсно стала самостійною наукою із своїм об’єктом, предметом, методами та баченням сусп. реальності. її підхід до вивчення свого об’єкта відзначається комплексністю, універсальністю, в межах якого можуть допускатися різні способи його розгляду: діяльнісний, структурно-функціональний, інституціальний, ціннісний, сукупнісний, феноменом і т. д.
Істор. розвиток С. пройшов кілька етанів: протосоціол.; виникнення і становлення клас, соціології; сучасної соціології з новітнім періодом (70 – 90-ті рр. XX ст.) Перший етап умовно наз. підготовчим. Він охоплює період від перших уявлень людини про свій соціальний світ до 30 – 40-х рр. XIX ст., коли в Зх. Європі виникає С. Йому притаманні становлення соціального мислення, накопичення соціальних знань, тобто ідей, теорій, учень про людину, суспільство, державу, право, мораль, сім’ю, прогрес тощо. У цей період було створено певні теорет. і емпіричні засади, що дали змогу формуватися соціол. мисленню, яке стало продукувати соціол. знання. До цієї бази внесли свої надбання Демокрит, Платон, Аристотель, Цицерон, Августин Блаженний, Т. Мор, Т. Кампанелла, Ж. Боден, Г. Гроцій, Н. Макіавеллі, Т. Гоббс, Дж. Віко, М. Ф. А. Вольтер, Ш. Монтеск’є, Ж.-Ж. Руссо, К. Сен-Симон, Ф. М. Ш. Фур’є та ін.
Другий етап: від 30 – 40-х рр. XIX ст. до 30 – 40-х рр. XX ст. Відбулося виникнення, становлення, інституціалізація власне соціологи (відповідної свідомості, мислення, досліди, методологій і методик). З’явилися соціол. школи (натуралізму, еволюціонізму, органіцизму, психологізму та ін.), моделі С. (позитивіст., марксист., антипозитивіст., напр., розуміюча, формальна та ін.). Було розроблено базові соціол. категорії: соціальна реальність, соціальний організм, соціальний ін-т, соціальний факт, соціальна мобільність, соціальна стратифікація та ін., а також запропоновано численні концепції як самого соціального світу, соціальної реальності, так і науки, що її вивчає. Вони й стали клас. Це, зокрема, ідеї, теорії, вчення О. Копт. Г. Спенсера, К. Маркса, Е. Дюркгейма, Ф. Тьонніса, Г. Зіммеля, В. Парето, А. де Токніля, М. Вебера та ін.
Третій етап від 30 – 40 X pp. XX ст. до наших днів, коли соціологія зробила гігантський стрибок у своєму розпитку. Він засвідчив, з одного боку, еволюцію клас. ідей і теорій, з другого – їх нову інтерпретацію і синтез, подальший розвиток, у результаті чого з’явилася велична споруда сучасної С. як світової науки. Особливо швидкий розвиток її відбувся у США, які вплинули на формування цієї науки в Лат. Америці, Індії, Пакистані та ін. країнах.
Що ж являє собою С. на сучасному етапі? Увібравши в ceбе класику, вона розрослася новими парадигмами, течіями, зразками соціол. думки, школами. Виникли, зокрема, функціоналізм і неофункціоналізм, конфліктологія, інтернкціонізм, структуралізм, феноменол. соціологія, теорія соціального обміну, етнометодологія, екзистенціальна соціологія, індустріалізм і постіндустріалізм, неомарксизм і структуральний марксизм, модернізм і постмодернізм, соціобіологія, “соціальна драматургія”, неосинтез та ін. Копіткі аспекти соціол. думки і теорії (неофункціоналізм, постмодернізм, неосинтез) охоплюють ті соціальні процеси, що розвиваються п суспільстві впродовж останніх десятиліть.
З огляду на внутрішню організацію С. навряд чи можна наз. системою знання у повному розумінні цього слова, оскільки в арсеналі її теорет. надбань досі немає універсальної супер чи метатеорії, ідей, спроможних виконати роль всезаг. системоутворюючого чинника (принципу). Тому вона є не стільки системою, скільки гігантським конгломератом, сукупністю системних та системоподібних утворень: ідей, теорій, концепцій, гіпотез, учень, методологій, методик тощо.
Традиційно існує уявлення про трирівневу будову С. Нижчий рівень утворюють емпіричні знання, що являють собою безпосередній опис соціальної реальності через інтерпретацію даних, одержаних у результаті проведення конкретних соціол. досліджень, спостережень, аналізу статистики. Сюди ж відносять також мікротеорії. Верхній рівень – це рівень заг. соціол. теорії та макротеорій. Він виступає межею між С. та соціальною філософією, яку, до речі, іце ніхто доказово не зафіксував. Зв’язкою між цими двома рівнями виступають теорії “середнього рівня” (“середнього радіуса дії”, за Р. Мертоном), що описують окремі соціальні процеси і явища (теорія особи, теорія бюрократії і т. д.).
Що ж до емпіричних соціол. досліджень, то вони теж є невід’ємним складовим компонентом С. як джерело поповнення банків даних, збагачення фактол. бази та експериментальне поле відпрацювання досліди, методик і технік.
Отже, сучасна С. являє собою гігантський масив соціальних знань, досліди, технологій, методик, з допомогою яких вона охоплює особливий аспект суспільства – соціальну реальність, процеси і явища соціального життя людей, усю його, суспільства, соціальну сферу. Цей масив невпинно поповнюється новими знаннями, швидкість приросту яких настільки велика, що самосвідомість С. як науки не встигає охоплювати всю свою цілісність, інтелектуальну масштабність. Тому актуалізується потреба у вивченні соціологією самої себе. Водночас стає зрозуміло, що за таких обставин свого розвитку, внутрішньої організації і складу С. нині не може мати ні єдиного ядра, ні єдиного центру, навколо яких концентрувалася б уся структура і будова. Однак є й інші т. з. на проблему системності соціол. знання (див. Система соціологічного знання).
