Східна українська діаспора
Політологічний словник
Східна українська діаспора – значна кількість (близько 15 %) усього населення української національності проживає у Росії та інших державних формуваннях колишнього СРСР. Витоки еміграції з України на схід сягають раннього середньовіччя. Починаючи з кінця XII ст. дедалі частіше зустрічаються, за свідченнями писемних джерел, поодинокі випадки, коли етнічні українці невеликими групами починають мігрувати на московські землі, втікаючи від немилосердного татаро-монгольського iгa, гноблення інших поневолювачів. Протягом
Масову хвилю еміграції українців на землі Московщини – у так зване Дике поле та Слобожанщину викликало їх невдоволення Зборівським ( 1649 р.) договором. Цей потік посилюється після підписання у 1654 р. Переяславської угоди. Однак така еміграція часто здійснюється не тільки з власної ініціативи українців заради кар’єри та заробітку, а й у примусовому порядку як засіб боротьби з тими,
У першій половині XVIII ст. кількість українців у Росії збільшується за рахунок депортованих з України членів козацької старшини, діячів культури, науки. Інтенсивне примусове переселення активно розпочалось особливо в часи правління Петра І після переходу на бік шведського короля Карла XII гетьмана І. Мазепи у 1708 р. Тисячі українців силою було забрано на будівництво Петербурга, численних фортець, укріплень та каналів.
Наприкінці XVII ст. у зв’язку зі знищенням Запорозької Січі відбувається заселення українцями територій Кубані (сучасні Краснодарський та частина Ставропольського краю). Осередком поселення стало місто Нова Січ (Краснодар). Не менш численною була еміграція українського населення до Приморського краю (“Зелений клин”) у другій половині XIX ст. Постійні утиски та пошуки щасливої долі гнали працьовите українське селянство до суворого Сибірського краю.
Подальше збільшення української східної діаспори в районах Сибіру, Казахстану, Республіці Комі, інших землях відбувається внаслідок масштабних депортацій українства під час так званих розкуркулювань, політичних репресій 30-50-х років та з інших причин.
За кількістю українці у державах – колишніх республіках Радянського Союзу розміщуються так: у Росії – 4 млн. 363 тис. чол., у Казахстані – 896 тис. чол., у Молдові – 600 тис. чол., у Білорусі – 291 тис. чол., в Узбекистані – 153 тис. чол., у Киргизстані – 108 тис. чол., у Латвії – 91 тис. чол., у Грузії – 52 тис. чол., в Естонії – 48 тис. чол., у Литві – 45 тис. чол., у Таджикистані – 41 тис. чол.,у Туркменістані -36 тис. чол., в Азербайджані – 32 тис. чол., у Вірменії – 8 тис. чол.
Українській люд, де б йому не доводилося виживати, прагнув зберегти свою національну самобутність, боровся за долучення підростаючого покоління до цінностей своєї етнічної культури та історії. Своєрідним національним ренесансом можна, зокрема, охарактеризувати 20-ті – середину 30-х років XX ст., коли хвилі “українізації” охопили багато місць компактного проживання наших земляків. У цей період працювали українські школи, театри, видавалися газети, журнали. Проте з середини 30-х років позитивний досвід вирішення проблем етнокультурного розвитку був безжалісно розчавлений пресом тоталітарного режиму, що призвело до значного посилення асиміляції.
Відтак ми більше знали, скажімо, про українців Аргентини, ніж про українців Казахстану. В останні десятиріччя С. у. д. практично нічого не мала для задоволення своєї духовності – навчальних закладів, кіно, театру, телебачення тощо.
Новий період, коли Україна робить впевнені кроки у розбудові своєї державності на шляху до політичного, духовного, економічного відродження, відкрив широкі можливості до співпраці з цією гілкою діаспори. Так, 22-23 січня 1992 р. у Києві відбувся І Конгрес українців незалежних держав колишнього СРСР, який налагодив зв’язки з українськими громадами за межами республіки, сприяв подальшій консолідації українського етносу. Фактично в усіх республіках колишнього СРСР багато українців згуртувались у товариства, громади, земляцтва з метою духовного відродження, розвитку мови, культури, пробудження національної самобутності. Намітилася позитивна тенденція до об’єднання культурологічних українських організацій цілих великих регіонів. У жовтні 1993 р. у Москві відбувся Конгрес українців Російської Федерації, на якому було утворено Об’єднання українців Росії.
Державні та громадські установи України налагодили і підтримують нині тісні зв’язки з багатьма українськими організаціями в Російській Федерації, Молдові та Придністров’ї, Казахстані, Білорусі, Вірменії, країнах Балтії, зокрема з такими відомими товариствами: Т. Г. Шевченка в Санкт-Петербурзі, “Славутич” у Москві, “Дніпро” в Ризі, асоціацією українців у Білорусі “Ватра”, “Кобзар” в Уфі, товариством “Зелений Клин” у м. Спаськ-Дальній Приморського краю, українським земляцтвом в Естонії, громадою українців Литви та ін. Почали видаватися українські газети в Москві, на Кубані, в Алма-Аті, Мурманську, інших регіонах. Поступово відроджується українське шкільництво в Ризі, Москві, Санкт-Петербурзі, Вільнюсі. Свята та дні української культури, організовані українськими громадянами, проводились у Казахстані, Москві, Санкт-Петербурзі, Тюмені, країнах Балтії, на Далекому Сході тощо.
Молода Україна, піклуючись про створення необхідних умов для відродження етнічної, мовної, культурної самобутності національних меншин, які проживають на її території, у своїй міждержавницькій політиці домагається таких адекватних дій і з боку суверенних держав колишнього СРСР щодо вирішення складного комплексу питань відновлення духовного життя українців у С. у. д. Ця діяльність здійснюється передусім за допомогою широкого і гласного механізму співробітництва – переговорів, підписання двосторонніх та багатосторонніх угод, роботи різноманітних комісій тощо. При цьому Україна чітко дотримується такої позиції, що проблеми етнічних меншин не повинні призвести до порушення територіальної цілісності й політичної незалежності держав.
Попок А., Лагутов Ю. Національно-культурні потреби росіян в Україні та українців в Росії // Розбудова держави. – 1998. – №9 – 10; Трощинський В., Попок А. Проблеми етнічного відродження східної української діаспори // Українські варіанти. – 1997. – № 2; Украинцы. – М., 2000.
О. Антонюк
