Соціологія короткий енциклопедичний словник
ТЕОРЕТИЗУВАННЯ СОЦІОЛОГІЧНЕ – багатомірний різновид наук, теоретизування; спосіб виведення, інтерпретації та концептуалізації знань, генералізації ідей, продукування теорій у соціології, який грунтується на певних пізнавальних технологіях, методол. доктринах, досліди, стратегіях і канонах, інтерпретативних схемах, смислових контекстах (полях) та філос.-гносеол., світоглядних, соціокультурних, класових, ідеол,, методичних та ін. засадах (позиціях) соціолога-теоретика. Результатом Т. с. є
поняття, категорії, гіпотези, принципи, постулати, концепції, теорії, їх системи, комплекси, групи, а також здатність соціології до саморефлексії. Остання неможлива без Т. с. і поза ним, оскільки саме воно формує найвищі рівні методол. свідомості соціології, які уможливлюють її теорет. саморефлексію, самопізнання. Т. с. має для соціології те ж значення, що й спосіб філософствування для філософії.
Т. с. – дуже неоднорідний процес, у ньому розрізняють такі рівні: нижчий (емпіричний), середній, вищий, найвищий (синтетичне метатеоретизування, заг. соціол. теорія). Критерій цього розрізнення – якісні відмінності результатів
Т. с. за мірою їх абстрактності. Зокрема, на нижчому рівні Т. с. створюються емпіричні теорії, судження, твердження про факти (позначення, опис, узаг., систематизація). Середній рівень – концептуалізація та організація знань у мікротеорії, теорії “середнього радіуса дії” (Р. Мертон), галузеві теорії. Вищий рівень Т. с. дає заг. та макротеорії. Нарешті, найвищий рівень – це рівень всезаг. соціол. теорії суспільства. Цієї теорії, яка до того ж була б заг. визнаною, в сучасній соціології немає (можна вказати лише на певні спроби теоретизування в напрямі до неї, напр., матеріалістична концепція розуміння історії й суспільства К. Маркса, парсонсівський синтез, метасинтез). Залежно від логічного шляху, який проходить Т. с., воно поділяється на аналіт. (диференціююче) і синтетичне (синтезуюче), інтегративне. Перше, спираючись на заг. теорет. принципи, концептуалізує знання, творить теорії менш заг. рівня абстракцій та з більш вузькою предметною основою. Воно йде від цілого до частин, від заг. до конкретного, тому найважливішим його елементом виступає певний керівний заг. принцип. Друге, навпаки, рухається від конкретного до заг., від менш заг. і синтетичного до більш заг., створюючи ціле з елементів (напр., мікро – і макросинтез, генерування в міждисциплінарних галузях соціол. знання тощо). Для нього головними орієнтирами нерідко виступають наук, ідеали, парадигмальні стратегії, досліди, канони, теорет. традиції шкіл та ін. Ще більше урізноманітнюється процес Т. с. існуючими школами в соціології, кожна з яких виробляє свій стиль Т. с. Навіть особливості мислення, концептуальні здатності і прийоми засновників шкіл – “харизматичних інтелектуалів” (Дж. Александер) – позначаються на них, визначаючи їх методол., дискурсні установки, наук, ідеали, межі абстрагування тощо. У цьому зв’язку можна говорити про заг. стиль Т. с., напр., дюркгеймівської (на засадах “соціологізму”), франкфуртської (постулати “крит. теорії”), фрейдистської (постулати сублімації, витіснення, контролю та ін.) шкіл і т. д. Деяким соціол. школам, течіям, соціологам притаманне Т. с. за аналогією: напр., з природною, фіз. реальністю – концепції “соціальної фізики”, соціальної ентропії, соціальної енергії та ін.; з біол. реальністю – концепція та образ суспільства як соціального організму Г. Спенсера та ін.; з театром – концепції граючого соціального актора Е. Гоффмана, А. Шюца, Г. Гарфінкеля та ін.
Розрізняється академ., що характеризується фундаментальними рисами, канонізаціями, великими школами, наук, ідеалами, комплексністю вихідних позицій теоретиків, і спеціалізоване, “вузьке” Т. с., яке має нерідко прикладне спрямування. Особливий тип Т. с. – вивідний, інтерпретативний, що існує на грунті осмислення і переосмислення клас, та неклас. соціол. концепцій, коли вони екстраполюються на нову соціальну реальність, удосконалюються чи ревізуються, або коли з них виводяться нові висновки шляхом їх переконструювання чи розробки нео – та посттеорій (неофункціоналізм, неомарксизм, постмодернізм та ін.). За найбільш заг. критеріями (соціальна спрямованість, пізнавальні технології, методол. засади, теорет. традиції, категоріально-понятійний апарат, комплекс генералізованих знань) у сучасній соціології можна виокремити такі базові способи (стилі) Т. с.: позитивіст., функціоналіст., структураліст., феноменол., модерніст., діалектико-матеріаліст. (марксист.). Кожен з них характеризується певною гносеол. спроможністю (пізнавальним потенціалом), методологією, відповідними методиками (якщо вони розроблені), внутрішньою композиційністю, архітектонікою теорій, понятійною системою, межами генералізування та рівнями абстрагування і т. д. Ці способи Т. с. взаємодіють між собою через дискурс, полеміку їх розробників і прихильників. Саме на них і “стоїть” вся теорет. споруда сучасної соціол. науки, в якій поки що переважає заг. теорет. хаос, аніж системність ї впорядкованість, хоча інтегративні процеси, тенденції до синтезу і організації набирають сили, особливо в амер. соціології, де формується ще один базовий тип Т. с. – метатеоретизування.
