Теорії та концепції фінансів
Теорії та концепції фінансів – сукупність концепцій, ідей різних напрямів, шкіл і течій економічної науки про доходи і витрати держави (а отже, фінансової системи країни). Зародки Т. та к. ф. існували за рабовласницького ладу. Так, Ксенофонт у своїй праці “Про доходи Афінської республіки” для поповнення доходів країни рекомендував здавати в оренду державне майно, віддавати у найм невільників, будувати магазини для зберігання товарів і надавати їх в оренду, а також випускати позики. Арістотель у працях “Афінський державний устрій”,
ісцеві витрати (до місцевих відносив, наприклад, витрати на утримання міської і сільської поліції). Джерелами витрат на розвиток освіти і здійснення правосуддя мають бути, на його думку, мита. В економічній теорії К. Маркса та Ф. Енгельса категорія “фінанси” не розкривається, хоч окремі елементи цієї науки висвітлено змістовно у характеристиці економічної діяльності держави в різних суспільно-економічних формаціях. Зокрема, Маркс сформулював положення про те, що економічним втіленням існування держави є податки. Оскільки такою формою економічного існування робітничого класу є заробітна плата, він уперше сформулював необхідність встановлення співвідношення між податками і заробітною платою; про експлуатацію селян з боку капіталістів за допомогою податків, встановив зв’язок подохідного податку з розвитком капіталістичного способу виробництва; податки вважав елементом заробітної плати, що тяжіє до мінімуму; довів неможливість зміни власності на засоби виробництва за податкової системи та ін. Представник історичної школи, відомий німецький економіст А. Вагнер наголошував на доцільності втручання держави в перерозподіл через механізм посиленого оподаткування кон’юнктурних заходів, на необхідності розширення соціальних витрат держави як превентивних заходів проти страйків, подовження існування капіталістичного ладу. У такому ж контексті він розглядав проблему досягнення соціальної справедливості за допомогою державних фінансів. Серед сучасних напрямів Т. та к. ф. провідними є кейнсіанський, інститутосоціальний і марксистський. На думку Дж.-М. Кейнса, одним з найважливіших методів втручання держави в економіку з метою подолання вад ринкової економіки е зростання державних витрат. З огляду на це важливою складовою економічної політики, за Кейнсом, є фінансова політика. В теорії Кейнса важливу роль відведено посиленню інвестиційних процесів за допомогою зростання передусім державних витрат, що знайшло втілення в концепції мультиплікатора. Неокейнсіанці наголошують на необхідності активного впливу держави, зокрема її витрат, на весь економічний цикл (а не лише на фазу кризи). Вирішальна роль у цьому процесі відводиться податковій політиці, що дає змогу, на їх думку, значно зменшити амплітуди циклічних коливань. Дж. Гелбрейт пропонує збільшити державні соціальні витрати і скоротити військові. Пріоритетними соціальними витратами вважає витрати на медичне обслуговування, розширення житлового будівництва, встановлення гарантованого річного доходу, розвиток освіти. Подібні ідеї висуває представник “неокласичного синтезу” в економічній теорії П. Самуельсон. Запозичуючи окремі положення теорії Гелбрейта, він також обстоює необхідність запровадження системи державної освіти, гарантованого доходу, водночас головною функцією держави називає скорочення нерівності в розподілі багатства і доходів, яка може бути втілена запровадженням прогресивного оподаткування. Важливим показником розвитку капіталістичної економіки представники неоінституційного напряму вважають якість життя. Крім того, вони виступають за зниження трансакційних витрат у фінансовому секторі. На відміну від них, представники неокласичного напряму виступають за скорочення державних витрат, передусім соціальних (див. Монетаризм). Дж. Маккіннон, А. Гельб та ін. твердять про первинність зростання фінансового сектора як передумови загальноекономічного зростання, що з погляду сфер суспільного відтворення означає проповідування домінуючої ролі сфери розподілу. Серед сучасних систем розвинених країн світу західні економісти виокремлюють ринково орієнтовану (США, Великобританія), банківсько-орієнтовану (Німеччина, Франція та ін.) та змішану (Швеція, Японія та ін.). Сучасна марксистська теорія дотримується думки про можливість значного послаблення нерівності в розподілі багатства і доходів за допомогою високопрогресивної системи оподаткування і зростання державних витрат на соціальні цілі та одночасне скорочення витрат на військові цілі. Раціональним є висновок про якісну модифікацію відносин власності на засоби виробництва в окремих країнах за допомогою прогресивної системи оподаткування у сфері обміну, розподілу і споживання (за винятком сфери безпосереднього виробництва, де таке вдосконалення може бути лише частковим), що залежить від впливу демократичних рухів, профспілок на характер державної влади. Інші напрями сучасних економічних Т. та к. ф. значною мірою відтворюють недоліки, властиві теоріям держави
та економічної ролі держави. Щодо концепції “держави загального благоденства”, то в ній спрощено, антидіалектично тлумачиться, по-перше, взаємозв’язок між власністю і владою (можливість зміни влади без докорінної трансформації відносин економічної власності); по-друге, ототожнюється виконання державою функції спільних справ з функцією виразника інтересів передусім наймогутнішого класу. Певне розширення останньої функції до загальнонаціональних інтересів можливе лише настільки, наскільки економічна система капіталізму соціалізується, а також у результаті впливу демократичних сил на політику держави; по-третє, твердження багатьох західних економістів про зміцнення рівноваги в розподілі багатства і суспільства завдяки здійсненню фінансової, зокрема податкової, політики, суперечать практиці капіталістичної дійсності в багатьох країнах, передусім у США, і водночас підтверджуються в тих країнах, де відбувається інтенсивна соціалізація економічної системи.