Українська суспільно-політична думка XX ст
Політологічний словник
Українська суспільно-політична думка XX ст. – поставала як єдність конкретно-історичної національної течії і загальноєвропейської. Можна визначити такі її напрямки: марксистський, соціал-демократичний, націонал-патріотичний, анархістський та ін. Найбільш цікавий – націонал-патріотичний та соціал-демократичний з українською специфікою. Найвідоміші представники: М. Грушевський (теорія національного самовизначення України); В. Винниченко (державницька ідея); Д. Донцов, М. Міхновський, М. Сціборський, С. Бендера,
Починаючи з 30-х років XX ст. домінує епігонська марксистсько-ленінсько-сталінська тенденція, де самостійність суспільно-політичної думки була мінімальною.
Сучасна суспільно-політична думка в Україні зародилася наприкінці 60-х – на початку 70-х років XX ст. В той час для частини філософів і соціологів України, які
У 70-80-ті роки в Україні збільшується кількість публікацій з теоретичних проблем політики та її взаємодії з ідеологією, зокрема з таких напрямів: апологетика існуючої політичної системи, в якій перед вели відділи й кафедри “наукового комунізму”, історії КПРС; нормативістський напрям, який існував у мімікризованій формі в Академії наук УРСР.
У річищі другого напряму розроблялися проблеми структури політики, функцій політичних інституцій, взаємодії держави і суспільства, політики та ідеології. Прикладом праць цього напряму може бути робота М. Михальченка “Политическая идеология как форма общественного сознания” (К.: Наук, думка, 1981). У ній з об’єктивістських позицій уперше в СРСР була розроблена концепція політичної ідеології і простежено шлях формування й функціонування політичних ідеологій від стародавніх часів (Греція, Рим) до сучасності. Тоді ж почали друкуватися праці інших філософів (В. Антоненко, Ф. Рудич, В. Андрущенко, В. Табачківський, В. Пазенок, І. Курас, В. Кремень, Ф. Кирилюк, І. Надольний та ін.).
Наприкінці 80-х – на початку 90-х років спостерігається сплеск інтересу до політико – філософської проблематики. До фахівців, які уже мали значний наробок у цій сфері, приєдналися дві групи дослідників. Перша, яка змогла без ідеологічних перепон вивчати та інтерпретувати історію української політичної філософії усіх часів, розробляти національні концепції політичного розвитку. Друга – колишні “науковці” з відділів і кафедр “наукового комунізму” та історії КПРС, які почали пропагувати як “науковий націоналізм”, так і західну політологію і водночас перетворилися в українських політологів, але дали дуже незначний науковий доробок. Водночас вже тоді з’явилися грунтовні праці, в яких розглядалися феномен тоталітаризму, засоби контролю тоталітарної системи за людиною, концепція демократичної влади, суверенності народу, співвідношення влади, сили й насильства (М. Михальченко, Ф. Рудич, Д. Табачник. В. Литвин, Д. Видрін, Ю. Римаренко, В. Бабкін, М. Головатий, Ю. Шемшученко, М. Попович, В. Ткаченко, Е. Бистрицький, О. Шморгун та ін.). Поступово починається розробка методологічних проблем політичної філософії, питань політичного простору, часу й місця України в них, ролі політичної філософії в інтерпретації і творенні історії. Політична філософія в інтерпретаціях більшості дослідників України є чимось зовсім іншим, ніж теорія держави. Вона має своє специфічне дослідницьке поле – діяльність держави, влади, людини у процесі історичного розвитку, хоч і використовує теорії держави, які розробляють юристи, історики, політологи. Політична філософія є напрямом філософських досліджень, який має свій специфічний зміст, застосовує свої специфічні категорії й поняття для витлумачення політико-історичного процесу. Політична філософія є власне пізнавальним рухом з вивчення інституцій, дій великих і малих мас людей, оцінки ролі держави з позицій інтересів соціальних спільностей і особистості.
Тому наприкінці XX ст. усе більше з’являється суспільно-політичних праць з дослідження сутності й ролі держави, інститутів громадянського суспільства, з питань переходу від формальної моралі політики до конкретної з точки зору історичної спільності і подальшого переходу до теорії спільності й держави, коли треба створити всі умови реальної дії соціальних суб’єктів та ефективного втілення гуманної моралі. Водночас йдеться про необхідність переходу в розумінні політичних цінностей від точки зору індивіда до точки зору спільностей. Однак в умовах України постає питання: чи не є дотепер особистість недооціненою, а раціональність історичної спільності – переоціненою? Чи достатньо розвинена політична і правова культура мас, щоб діяти розумно, відповідально, усвідомлюючи свої докорінні інтереси?
Перед українськими суспільствознавцями постало, з першого погляду, зовсім дивне питання: як трактувати поняття “сучасності” для України, яке проходить через увесь суспільствознавчий аналіз. Сучасна держава існує тому, що існує сучасне суспільство з організованою працею і частково гармонізованими політичними відносинами. Але саме під цим кутом зору важко оцінити ступінь “сучасності” українського суспільства. Наскільки українське суспільство є єдиним в усвідомленні себе як суспільства, в якому особистість визначає себе через своє місце у суспільному організмі, наскільки соціальні групи й особа реалізують себе як суб’єкти історичного процесу і дістають з цього “положення” засоби для життя, засоби для діяльності й самореалізації як суб’єктів політики, повагу та визнання цивілізованого світу? Це питання вперше постало перед філософами політики України, яка стала незалежною і вимагає від науковців нових оцінок сучасності виходячи з цього нового факту історії.
У. с.-п. д. наприкінці XX ст. сформувала своє завдання – визначити, куди повинна йти Україна, які цілі та ідеали її політичного розвитку, як вона може ввійти до світової спільноти як нова держава. Тиск світової спільноти на українську спільність не зводиться лише до активізації її прогресу в напрямі раціонального. Світові впливи можуть підштовхувати й до конфліктів між соціальними силами й верствами в Україні, які мають підгрунтя: одних скривджено новим поділом сфер праці, іншим загрожує поступ раціональності, який зводить нанівець їхні привілеї і пророкує втрату важелів влади. Тому проблема співпраці зі світовою спільнотою, з різними її частинами стає теоретичною і прикладною проблемою політичної філософії.
М. Михальченко
