Українське національно-культурне відродження
Історія України
Українські землі під владою Речі Посполитої (друга половина XVI – перша половина XVIII ст.)
Українські землі під владою Речі Посполитої у другій половині XVI – першій половині XVIII ст.
Українське національно-культурне відродження
Залежне становище українців у Речі Посполитій спричинило активізацію громадського руху, який історики характеризують як національно-культурне відродження. Ідеї гуманізму та Реформації, проникаючи в Україну, сприяли поширенню освіти, науки, пробуджували інтерес до української історії,
Острозька Академія
Першою в Україні національною школою вищого рівня була Острозька Академія, заснована близько 1576-1580 рр. у маєтку князя Костянтина-Василя Острозького на Волині. Першим ректором академії був український шляхтич з Поділля Герасим Смотрицький.
Працювали в академії випускники європейських університетів, відомі культурні діячі Іван Федоров, Андрій Римша, Василь Суразький, Дем’ян Наливайко, Іван Вишенський, ієромонах Kiпріан.
Поява книгодрукування в Україні
Видатною подією національно-культурного відродження стало розповсюдження друкарської справи, що значно прискорило культурний розвиток в Україні.
Точна дата початку книгодрукування в Україні не відома. Першим друкованим твором вважається “Апостол”, виданий 1574 р. у Львові Іваном Федоровим. Найновіші дослідження свідчать, що перша українська друкарня ймовірно існувала у Львові ще за століття перед тим. Багатий львівський міщанин Степан Дропан 1460 р. подарував церкві Св. Онуфрія і монастиреві при ній свою власну друкарню, яку польський король Казимир IV підтвердив привілеєм 1469 р.
1574 р. у Львові у друкарні Федорова вийшов перший український друкований підручник “Буквар”. Іван Федоров під час перебування в Острозі, куди його запросив князь Острозький, видав “Новий Завіт” (1580 р.) і справжній шедевр з-поміж стародруків Острозьку Біблію (1581 р.). Це було перше повне друковане видання Біблії слов’янською мовою.
З-поміж перших українських книжок були граматики (підручники для вивчення мов): “Адельфотес” (1591 р.) та “Граматика словенська” (1596 р.). “Адельфотес” – греко-слов’янська граматика, складена у Львівській братській школі. “Граматику словенську” видав у Вільні український учений Лаврентій Зизаній. Він був також автором “Лексиса” – першого українського друкованого словника, де церковнослов’янські слова перекладалися українською мовою. Чималий вплив на розвиток української науки й шкільництва мала “Граматика” Мілетія Смотрицького, що вийшла друком 1619 р. Протягом двох століть вона залишалася основним підручником граматики в школах України, Білорусії, Росії, Болгарії та Сербії.
Полемічна література
Наприкінці XVI ст. набуває розвитку полемічна література, спрямована проти полонізації українського народу, насадження католицизму та унії. Одним з найвідоміших письменників-полемістів був ректор Острозької школи Герасим Смотрицький. Найбільш відомим його твором є трактат “Ключ царства небесного” (1587 р.), у якому лунало звернення до українського та білоруського народів стати на захист національних традицій. Значне місце в українській полемічній літературі кінця XVI ст. належить Стефану Зизанію, Мілетію Смотрицькому. Вершиною ж полемічної літератури стала творчість Івана Вишенського. У своїх посланнях з Афону в Україну (“Послание до всех обще в Лядской земли живущих”, “Обличение диавола-миродержца” та ін.) він різко виступав проти польсько-католицької реакції.
У 1621 р. митрополит Іов Борецький від імені “народу російського” склав трактат “Протестація”, суть якого полягала в наступному: український та білоруський народи мають право на свою церкву та віру; не можна насильно насаджувати унію, переслідувати та пригнічувати православних у Речі Посполитій. “Протестація” є пам’ятником політичної літератури і мала велике значення для визвольного руху українського народу.
До сьогодні збереглося близько 200 пам’яток полемічної літератури, які відтворюють полум’яний заклик до збереження унікальної національної і культурної спадщини українства.
Братства
У другій половині XV ст. українські православні міщани – торговці й ремісники – створили перші братства, які обстоювали інтереси православної церкви. Спочатку братства надавали матеріальну допомогу храмам, підтримували дисципліну в церкві, опікувалися сиротами і старцями. Згодом вони почали впливати на обрання священиків, єпископів. Братства існували в кожному місті й містечку Галичини, Волині, Поділля, Київщини. Іноді опікунство над храмами призводило до конфліктів між братствами й вищим духовенством. Через грецьких церковних служителів братства також встановлювали зв’язки з Москвою, отримували матеріальну допомогу для діяльності своїх шкіл і друкарень. Від патріарха Єремії (1586 р.) Львівське Успенське братство, а згодом і братства Києва та Луцька отримали право контролювати духовенство й підпорядковуватися не своїм єпископам, а безпосередньо константинопольському патріарху. Це право називалося ставропігією, а братства стали ставропігійними.
За структурою братства нагадували міські ремісничі цехи, мали власні статути, у яких передбачалися регулярне проведення зборів, виборність старшини і прийняття присяги. Існували братства на членські внески братчиків і пожертвування. Братства організовували друкарні, де видавали церковні книги, засновували школи, у яких навчання велося українською мовою. Особливо відомими були Успенське братство у Львові (1585 р.), Київське Богоявленське братство (1615 р.), Луцьке Чеснохрестське братство (1617 р.).
На початку XVII ст. братські православні школи Львова, Києва, Луцька взяли на себе роль національно-культурних просвітницьких закладів. Перша братська школа була відкрита у Львові в 1585 р. У 1615 р. на кошти Гальшки Гулевичівни відкрилася братська школа у Києві, першим ректором якої був Іов Борецький. Викладання предметів у школах велося рідною мовою, а двері шкіл були відчинені для всіх бажаючих, незалежно від походження або соціального становища. На базі Київської братської та школи Києво-Печерського монастиря виникла Києво-Могилянська академія.
Києво-Могилянська академія
У 1631 р. архімандрит Києво-Печерської Лаври Петро Могила заснував при лаврі школу вищого типу, яку через рік було об’єднано з Київською братською школою і названо Києво-Могилянською колегією (з 1701 р. – Київська академія). Ця школа, зберігаючи національні традиції, прийняла програму і методи західноєвропейських університетів. Викладання велося латинською мовою. Курс навчання тривав 12 років. В академії було вісім класів, а кількість предметів перевищувала 30. Основу навчання складали “сім вільних наук”, які поділялися на “тривіум” (граматика, риторика, діалектика) і “квадріум” (арифметика, геометрія, астрономія, музика). Усі вищі науки в Києво-Могилянській академії, як і скрізь у Західній Європі, викладалися латиною. Проте дбали тут і про належне знання української мови. Нею писалися літературні твори і наукові трактати, вірші, літописи тощо.
Києво-Могилянська академія довгий час була єдиним вищим всестановим навчальним закладом України і всього православного світу.
Церковна реформа Петра Могили
У 1632 р. київським митрополитом став Петро Могила. Для відновлення авторитету православної церкви Петро Могила розпочав поступове проведення реформи церкви, першим кроком якої стало налагодження суворої дисципліни з-поміж ченців і духовенства. Для нагляду за церковним життям Петро Могила запровадив посади двох митрополичих намісників. Контроль за духовним життям повинні були здійснювати єпархіальні собори.
Перешкодою у реорганізації церкви було право магнатів втручатися у справи церкви в межах їхніх володінь. Крім того, із розвитком братств в Україні посилився вплив мирян на церковні справи, часто братства підпорядковували собі духовенство. Петро Могила вважав неприпустимим, щоб влада мирян перевершувала владу духовенства.
Зміни, що відбувалися в церковному житті, були закріплені в кількох книгах. Важливою подією стала поява твору “Православне сповідання віри”, написаного настоятелем Києво-Печерського монастиря Ісайєю Трофимовичем за активної участі Петра Могили. Твір, у якому викладалися основи православної віри, було схвалено константинопольським патріархом та затверджено собором східних патріархів у Яссах. Перекладене багатьма мовами, “Православне сповідання віри” поширювалося не лише в православних країнах, а й серед католиків і протестантів. Сам Петро Могила був автором двох надзвичайно важливих церковних книжок – “Служебника” й “Требника”.
“Служебник” собором 1629 р. був проголошений як обов’язковий для кожного священика. У ньому подавалися уточнені повні тексти Богослужб – уранішніх, обідніх (літургій), вечірніх.
“Требник” вийшов друком у Лаврській друкарні 1646 р. Він містив докладний опис і порядок здійснення найрізноманітніших Богослужб (треб), таких як вінчання, хрещення, похорон, освячення нової хати, молебні з приводу неврожаю, хвороб, подорожей, початку навчання тощо.
Петро Могила зібрав навколо себе освічене духовенство, яке взяло у свої руки церковні справи, усунувши становище, за якого освічені братчики вирішували різні релігійні питання. Свою роль у врятуванні православної церкви у найбільш скрутні для неї часи братства виконали. Нові часи вимагали консолідації церкви.
Значення діяльності Петра Могили, спрямованої на розбудову церковного й культурного життя України, важко переоцінити. Недарма час, протягом якого Могила був митрополитом, називають Могилянською добою. За визначні заслуги перед Українською православною церквою 12 грудня 1996 р. Петро Могила був канонізований – визнаний Святим.
Виникнення українського козацтва
Потужний культурно-освітній рух згуртовував позбавлений власної держави український народ, підносив його національну свідомість, сприяв утвердженню визвольних ідей. Високий злет української культури XVI – першої половини XVII ст., оцінюваний дослідниками як золотий вік, засвідчив, що українці готові до боротьби за самостійний розвиток культури та за державну незалежність. Отже, коли з приходом Польщі було поставлено під сумнів формування українців як окремої eтнічної спільності, в Українi розгортається визвольний рух проти польської колоніальної політики. Українська знать втрачає роль виразника національних iнтepeciв, роль провідної верстви визвольного руху. Цi функції перебирає на себе козацтво, яке вже в XVI ст. заявило про себе як про помітну соціальну силу.
Литва та Польща недостатньо дбали про організацію оборони південних кордонів своїх держав від турецько-татарських нападів. Це призвело до утворення на півдні українських етнічних земель досить великого малозаселеного району – так званого Дикого Поля, у життя якого панівна верхівка майже не втручалася. Тому люди, котрі там проживали, ризикуючи стати жертвою нападу ординців, були вільними, але вимушеними самостійно дбати про збройний захист.
Схема 1
– Нестача у селян власної орної землі
– Переселення та освоєння земель Подніпров’я та за дніпровськими порогами – Дике Поле
– Посилення феодального гніту українських селян та міщан з боку панства
– Збільшення повинностей і податків
– Запровадження кріпосної залежності
– Прагнення польської влади перетворити козацтво на стражів південних рубежів Речі Посполитої від турецько-татарських нападів, а також установити контроль над втікачами за Дніпрові пороги
– Політика ополячення українського населення
– Утиски і обмеження української культури та мови
– Наступ католицької церкви на права православного населення
– Виникли пізніше та були пов’язані зі зростанням небезпеки з боку Кримського ханства
– Козаки прагнули захистити рідну землю від спустошливих набігів татарських орд
Слово “козак” уперше згадується в літописі 1240 р. У мовах тюркських народів воно означає вільну озброєну людину, котра несе прикордонну сторожову службу. Отже, подібна категорія людей була також і в інших народів, але унікальність козацтва в Україні полягає в тім, що тут воно стало окремим суспільним станом з певними правами й привілеями і мало свою територію, незалежну від державної адміністрації. Уперше в документах слово “козак” згадується в 1492 р. і пов’язується саме з українцями (схема 1).
Соціальний склад козацтва був досить різноманітним: кріпосні селяни, міщани, а також yci незадоволені феодально-кріпосницькими порядками та національно-релігійним гнобленням.
У XVI ст. основним центром розселення козацтва стало Запорожжя, або Низ (територія Дніпрових порогів). Звідси назва козаків – запорозькі або низові. Козаки заснували укріплені поселення – січі. На початку XVI ст. вони заселили та освоїли Середнє Подніпров’я, Запорожжя. У середині XVI ст. ватажок козацтва, канівський та черкаський староста Дмитро Вишневецький (Байда) об’єднав козаків і заснував першу відому на сьогодні Січ-фортецю на острові Мала Хортиця (1556 р.). За Дніпровими порогами виникає козацька республіка – Запорозька Січ, яка кілька разів змінювала місце розташування (табл. 9).
Таблиця 9
Запорозька Січ у XV-XVIII ст.
| Січ на острові Мала Хортиця | 1556 р. |
| Томаківська | Кінець 60-х рр. XVI ст. |
| Базавлуцька | 1593 р. |
| Микитинська | 1638 р. |
| Чортомлицька | 1652 р. |
| Кам’янська | 1709 р. |
| Олешківська | 1711 р. |
| Нова Січ | 1734 р. |
| Задунайська Січ | 1775 р. |
На освоєних землях козаки займалися землеробством, вирощували сільськогосподарські культури. Нескінченні татарські набіги робили землеробство непостійним, тому козаки відчували нестачу хліба. Умови степу якнайкраще сприяли розведенню дрібної та великої рогатої худоби. Провідною галуззю скотарства було конярство. Козаки також займалися полюванням, рибальством, бортництвом. Промисли не приносили достатнього прибутку, тому все більшого поширення набували ремесла: теслярство, ковальство, виготовлення зброї, бондарство.
Кожен козак мав навички торговця: необхідно було обмінювати або продавати вироби власного господарства, військові трофеї. Через Подніпров’я проходили торгові шляхи, козаки вдавалися до грабунків татарських купців. Від середини XVII ст. широко використовувалися можливості посередницької торгівлі.
