Внутрішня та зовнішня політика лейбористських і консервативних урядів у 40-70-х роках XX ст
ТЕМА 3. КРАЇНИ ЗАХІДНОЇ ЄВРОПИ
§11. Велика Британія
1. Внутрішня та зовнішня політика лейбористських і консервативних урядів у 40-70-х роках XX ст.
Народ Великої Британії водночас з іншими країнами антигітлерівської коаліції зробив великий внесок у розгром нацизму. Людські втрати цієї країни в роки Другої світової війни були порівняно невеликими – 300 тис. убитих і тих, хто зник безвісти. Цс в чотири рази менше, аніж у 1914-1918 pp. Хоча воєнні дії на території країни не велися, матеріальні збитки становили 25 млрд фунтів стерлінгів (не враховуючи
Друга світова війна значно послабила позиції Великої Британії на міжнародній арені. Країна втратила багато зовнішніх ринків і майже 25 % закордонних капіталовкладень, державний борг зріс у 4 рази. Під тиском національно-визвольного руху розпочався розпад Британської імперії.
Будинок парламенту Великої Британії в м. Лондоні
Характерною рисою економіки Великої Британії було поступове відставання розвитку найважливіших і найпрестижніших галузей промисловості. Якщо в перші півтора повоєнні десятиліття вона посідала за обсягом
Економічні труднощі посилювало й те, що підприємцям вигідніше було вивозити капітали за кордон, аніж укладати їх у національну промисловість. Застаріле устаткування оновлювалося поволі, великі кошти витрачалися на гонку озброєнь. Велика Британія брала активну участь у збройних акціях на Сході, у створенні воєнно-політичних блоків у Європі й Азії, тримала свої війська в країнах, що входили до складу Співдружності націй (колишні британські колонії); за витратами на озброєння вона поступалася тільки США.
Лейбористський уряд Климента Еттлі (1945-1951) провів націоналізацію та реконструкцію багатьох галузей економіки. Під контроль держави перейшли Англійський банк, підприємства вугільної та газової промисловості, електростанції, залізниці, річковий і вантажний автомобільний транспорт. Колишні власники отримали 2,5 млрд фунтів стерлінгів, хоча це були найвідсталіші та найзбитковіші підприємства, їх утримання й реконструкція лягли на плечі платників податків. Це викликало невдоволення серед населення, яке посилилося разом із неефективністю соціальних реформ і спричинило поразку лейбористів на виборах 1951 р.
Після цього 13 років країною керували консерватори. До влади повернувся Вінстон Черчілль (1951-1955); його наступником став Антоні Іден (1955-1957). У внутрішній політиці консерватори скоротили асигнування на освіту, соціальне страхування, підвищили ціпи на побутові послуги. Вартість життя зросла на 20 %. У зовнішній політиці вони проводили активний курс на “стримування комунізму”, зміцнювали англо-американський союз.
У 1964-1979 pp. (за винятком періоду з червня 1970 р. по лютий 1974 p., коли при владі перебував консервативний кабінет Едварда Хіта) на політичному олімпі Великої Британії панували лейбористи. Кабінети Гарольда Вільсона (1964-1970; 1974-1976) та Джеймса Каллагена (1976-1979), попри всі їхні зусилля, здійснивши обіцяну тред-юніонам1 націоналізацію, збільшивши видатки на соціальні програми та змінивши податкову систему, усе ж не домоглися економічної стабілізації. Країна втратила свої позиції на світовій арені.
