Характеристика різних емоцій. Емоції очікування і прогнозування – ЕМОЦІЇ ТА ПОЧУТТЯ
ПСИХОЛОГІЯ
НАВЧАЛЬНИЙ ПОСІБНИК
ЕМОЦІЇ ТА ПОЧУТТЯ
Характеристика різних емоцій. Емоції очікування і прогнозування
Хвилювання у психології емоцій не розглядають як самостійну категорію. Це радше побутове поняття, яке відображає стан занепокоєння, ситуативної тривожності, страху.
Зі сказаного вище зрозуміло, що йдеться про хвилювання, яке людина виявляє перед значущою для неї діяльністю чи зустріччю, а також про емоційне налаштування на це. Хвилювання в такому не диференційованому за знаком переживань вигляді розуміється
Тривога. Поняття “тривога” ввів у психологію 3. Фройд, водночас багато вчених розглядає його як різновид страху. Зокрема, Фройд поряд із конкретним страхом виокремив не визначений, несвідомий страх. О. А. Чернікова пише про тривогу як “страх очікування”, а О. Кондаш – про страх перед випробуванням. Ф. Перлз визначає тривогу як розрив між “тепер” й “пізніше” або як “страх перед аудиторією”. Тривога є результатом активності уяви, фантазії майбутнього. Тривога виникає в людини внаслідок наявності не закінчених ситуацій, заблокованої активності,
У зв’язку із цим тривогу розуміють як емоційний стан гострого внутрішнього болісного беззмістовного занепокоєння, якщо воно пов’язане із прогнозуванням невдачі, небезпеки або ж очікування чогось важливого, значного для людини в умовах невизначеності.
Виражена тривога виявляється як важке не визначене відчуття “занепокоєння”, “тремтіння”, “кипіння”, “бурління” у різних частинах тіла, найчастіше в грудях, і нерідко супроводжується різними соматовегетативними розладами (тахікардією, пітливістю, частішанням сечовипускання, шкірною сверблячкою тощо).
Страх. На думку К. Ізарда, результати низки досліджень переконують у тому, що слід розрізняти страх і тривогу, хоча ключовою емоцією під час тривоги є страх.
СТРАХ – це емоційний стан, який відображає захисну біологічну реакцію людини чи тварини під час переживання реальної або уявної небезпеки для їхнього здоров’я й благополуччя.
Отже, для людини як біологічної істоти виникнення страху не лише доцільно, а й корисно. Однак для людини як соціальної істоти страх часто стає перешкодою для досягнення поставлених нею цілей.
Стан страху є досить типовим для людини, особливо в екстремальних видах діяльності й за наявності несприятливих умов і незнайомої ситуації. У багатьох випадках механізм появи страху в людини є умовно-рефлекторним, у результаті випробуваного раніше болю чи якоїсь неприємної ситуації. Можливий й інстинктивний вияв страху.
Причиною страху може бути і наявність чогось загрозливого, і відсутність того, що дає безпеку (наприклад, матері для дитини).
К. Ізард поділяє причини страху на зовнішні (зовнішні процеси й події) і внутрішні (потяги і гомеостатичні процеси, тобто потреби, і когнітивні процеси, виявлення людиною небезпеки під час спогаду або передбачення). У зовнішніх причинах він виокремлює культурні детермінанти страху, що є результатом винятково вчення (наприклад, сигнал повітряної тривоги).
О. С. Зобов всі небезпеки, які спричинюють страх, поділив на три групи:
– РЕАЛЬНІ, об’єктивно загрозливі здоров’ю й благополуччю особистості;
– УЯВНІ, які об’єктивно не загрожують особистості, але вона сприймає їх як загроза добробуту;
– ПРЕСТИЖНІ, які загрожують похитнути авторитет особистості в групі.
О. А. Чернікова виокремлює такі форми вияву страху: острах, тривожність, боязкість, переляк, побоювання, розгубленість, жах, панічний стан.
Острах як ситуативну емоцію вона пов’язує з певною й очікуваною небезпекою, тобто з уявленнями людини про можливі небажані й неприємні наслідки її дій або розвитку ситуації.
Емоція побоювання – це суто людська форма переживання небезпеки, яка з’являється на підставі аналізу ситуації, що виникла, зіставлення й узагальнення явищ і прогнозування ймовірності небезпеки або ступеня ризику. Це інтелектуальна емоція, “розумний страх”, пов’язаний з передбаченням небезпеки.
Знайомі страхи істотно відрізняються від так званих афективних страхів, тобто страхів реального, пережитого й виявляються людиною в експресії. До афективних страхів належать боязкість, жах, панічний стан, переляк.
Боязкість, за О. А. Черніковою, – це слабко виражена емоція страху перед новим, невідомим, не випробуваним, незвичним, котра іноді може мати ситуативний характер, але найчастіше – узагальнений. Її характеризують гальмівними впливами на поведінку і дії людини, що призводить до скутості рухів і звуження обсягу уваги (вона прикута до власного внутрішнього стану і меншою мірою спрямована на зовнішню ситуацію, від чого дії стають не цілеспрямованими й безпомічними).
Жах і панічний стан автор характеризує як найінтенсивніші форми вираження страху. Людина в паніці тікає від небезпеки не тому, що в результаті гальмування кори головного мозку розгальмовується підкірка, а тому що заражається емоцією страху від інших людей, часом не розуміючи навіть самої небезпеки.
Тривожність, непевність, розгубленість, які авторка також виокремлює, не можна вважати формами страху, оскільки прямо не належать до нього.
Непевність (сумнів) – це оцінка ймовірності здійснення тієї або іншої події, коли відсутня достатня інформація, необхідна для прогнозування. Непевність у своїх силах може спричинити й побоювання за успіх здійснюваної діяльності, але самим побоюванням і тим більше страхом не є.
Розгубленість – це інтелектуальний стан, якому властива втрата логічного зв’язку між здійснюваними або планованими діями. Порушується сприйняття ситуації, аналіз й оцінка, внаслідок чого ускладнюється прийняття розумних рішень. Тому розгубленість характеризують недоцільні дії чи повна бездіяльність. Вона може супроводжувати паніку, але не є переживанням небезпеки, хоча може бути її наслідком.
Переляк. Особливою, філо – і онтогенетично першою формою страху є переляк або “несподіваний страх”. Переляк, як зазначав І. І. Сєченов, – явище інстинктивне, воно виникає у відповідь на сильний звук, який зненацька з’являється. Переляк виявляється в трьох формах: заціпеніння, панічної втечі й безладному м’язовому порушенні. Йому притаманна короткочасність перебігу: заціпеніння швидко минає і може змінитися руховим порушенням.
Страх має внутрішнє вираження. Зовнішні вияви сильного страху описав ще Ч. Дарвін, і вони досить характерні: у людини тремтять ноги, руки, нижня щелепа, зривається голос; очі під час страху розкриті ширше, ніж у спокійному стані та ін.
Форми вияву страху. Страх, як зазначає К. К. Платонов, виявляється у двох основних формах – астенічній та стенічній. Перша виявляється в пасивно-захисних реакціях (наприклад, у заціпенінні, ступорі із загальною м’язовою напругою, тремтінні – “рефлексі удаваної смерті”) і в активно-захисних реакціях – у мобілізації своїх можливостей для попередження небезпечного результату (втеча).
Розпач. Розпач, на думку К. Д. Ушинського, – це відсутність сподівання або надії. Розпач – це стан крайньої безнадії. Конкретні причини, які можуть довести людину до розпачу, різноманітні, але всі вони повинні створити в неї враження про непереборність небезпек, які їй загрожують.
Задоволення. Найчастіше задоволення визначають як почуття (переживання) задоволення, яке відчуває той, чиї прагнення, бажання, потреби задоволені, виконано. Це психічне задоволення, яке споріднене з позитивним емоційним тоном вражень. Головне в генезі цього задоволення – досягнення мети.
Вище задоволення називають захопленням. Зворушливо-захоплений стан, який виявляють звичайно сентиментальні люди щодо маленьких дітей, називають розчуленням.
Радість. Намагаючись визначити сутність радості, психологи зазнають значних труднощів.
В. Квін визначає радість як активну позитивну емоцію, яка виражається в гарному настрої й відчутті задоволення.
РАДІСТЬ – це сильне задоволення. Дуже сильна радість (задоволення) інколи набуває форми поведінки, котра має назву буйства.
Радість може бути наслідком творчого успіху, але зовсім не обов’язково його супроводжує. Вона виникає не лише з приводу задоволення бажання, досягнення мети, а й з приводу передбачення задоволення бажання (передчуття).
Сильну й короткочасну радість часто приймають за щастя. Звідси вирази: “щаслива мить”, “птах щастя” тощо.
Проте радість може виникнути і з приводу невдачі суперника, конкурента, до якого людина відчуває ворожість, – це так звана зловтіха (злісна радість).
