Художній стиль мови і мовлення – Стилі і форми мови
Стилістика української мови
Художній стиль мови і мовлення
Художній стиль, як і всі інші мовні стилі, одночасно є і стилем мови (певним комплексом своєрідних стилетвірних засобів – тропеїчно, передусім метафорично, вживаних слів, синонімів, омонімів та ін.), і стилем мовлення, тобто писемним і усним використанням усіх стилетвірних засобів художнього стилю як особливої мовної комунікативної підсистеми.
Художньо-літературний стиль називають ще белетристичним (франц. belles lettres – красне письменство). Ця назва стосується переважно
Художній (літературно-художній чи художньо-літературний) стиль здебільшого писемний за своєю формою, він представлений в усіх жанрах художньої літератури – романі, повісті, оповіданні, поезії, драматичних творах тощо. Художнє мовлення реалізується і в усній формі. Літературно-художні тексти звучать по радіо, телебаченню, під час концертів тощо.
Широко й неоднозначно термін “стиль” використовується і в літературознавстві, означаючи:
– сукупність стилетвірних мовно-художніх засобів, характерних для творів певної
– стиль художніх творів окремого письменника (його індивідуальну манеру художнього письма);
– стиль окремих творів письменника (наприклад, “Прапороносці”, “Собор”, “Твоя зоря” О. Гончара).
Отже, стиль у теорії і практиці художньої літератури – це завжди сукупність особливих зображувально-виражальних засобів, характерних для деяких письменників чи одного письменника, твори яких (якого) позначені більшою чи меншою індивідуальністю, оригінальністю. Цим завжди відображається світобачення й світовідчуття письменника (прозаїка, поета, драматурга), неповторність, особистісність його художньо-творчої манери, образність його мислення, своєрідність тематики й проблематики художнього тексту, його сюжетність, фабульність, композиція, система образів чи й одного образу (особливо в поезії).
Типовими стилетвірними особливостями художнього стилю є певні особливі прикмети – лексичні, фразеологічні і граматичні.
Лексичні, фразеологічні особливості. Це все багатство, розмаїтість лексики – неемоційної й емоційної, навіть і просторічної, діалектної, бо твори художньої літератури тематично безмежні. У художній літературі широко використовуються слова і словосполучення з тропеїчним (грец. tropos – зворот), тобто переносним, образним значенням (метафори, метонімії, синекдохи, епітети, літоти, алегорії, гіперболи, порівняння та ін.), якими актуалізується, індивідуалізується, а водночас і типово забарвлюється художній текст. Цим, зокрема, досягається вторинне осмислення зображуваних у художньому тексті подій, явищ. Наприклад, у реченні з художнього тексту Неначе цвяшок, в серце вбитий, Оту Марію я ношу (І?. Шевченко) порівняння утворене двома метафорами, розгорнуте ніби зовсім побутовою частиною фрази, але і в ній проступає метафора, переносність. Набагато частіше, ніж в інших стилях, у художніх текстах вживаються фразеологізми, особливо ідіоми, прислів’я й приказки, “крилаті” вислови. Мову художньої літератури суттєво характеризує розгалужена синоніміка, омоніми, пароніми, антоніми, архаїзми, історизми, емоційно забарвлені слова (переважно із суфіксами об’єктивної, а водночас і суб’єктивної оцінки – із значенням голубливості, пестливості, зневажливості, згрубілості), напр.: чорний – чорненький – чорнесенький – чорнісінький. Будь-яка лексична одиниця (літературно-нормативне чи діалектне слово, зворот, словосполучення, неологізм, арготизм, архаїзм, екзотичне чи вульгарне слово, слова чи вирази іншомовного походження, скорочення слів і найбільш незвична його видозміна) може увійти до складу певних художніх текстів.
Граматичні (морфологічні й синтаксичні) особливості. Художній стиль мови й мовлення є безмежним і за граматичною формою:
– будь-яке слово, словосполучення і речення в текстах художнього стилю може набувати найрізноманітнішої видозміни;
– синтаксична варіативність у побудові речень майже не підлягає регламентації, не обмежується строгими нормами, правилами;
– простежується тенденція до вживання менш громіздких, ускладнених фраз (на відміну від наукового стилю);
– використовуються речення різної модальності та інтонаційного забарвлення: розповідні, питальні, спонукальні, окличні;
– часто допускаються пропуски слів, незакінчені, обірвані конструкції, слова – речення різного типу тощо;
– використовуються елементи всіх інших стилів;
– наявні цитати з промов, зразки заяв, інструкцій, протоколів тощо.
Мовностильова самобутність художнього стилю простежується в художніх текстах.
I. Над чорною землею прокинувся світ. Не ясним, сонячним оком глянув він на неї після похмурої дощової ночі, а повіяв туманом, дихнув важкою парою. Закурилася земля, задиміла; пішов дощ, дрібний та тихий, мов крізь сито засіяв; стрепенулися темні ліси і, розправляючись, підставляла своє загоріле листя під дрібні дощові краплі; зраділа зелена трава і підняла свої гострі листочки вгору (Панас Мирний).
Цей уривок засвідчує, що найхарактернішими ознаками художнього стилю є вживання метафор, епітетів, інших тропів, синонімів, не однотипних синтаксичних конструкцій. Про світ, ліси, траву, дощ, землю мовиться як про живі істоти: світ прокинувся, ліси стрепенулися, трава зраділа, пішов дощ, закурилася земля, задиміла, сонячним оком, похмурої ночі і т. д.
II. Я маю жаль до неба, бо хмари, що проходять по ньому, не лишають там жодного сліду: воно знов стає ясним й блакитним.
Жаль маю до землі, бо тіні, що вкривають її, пересунуться на інше місце, і, де було тьмяно і сумно, знов ляже золото сонця.
З жалем дивлюсь на воду: мов дзеркало, одбиває вона красу світа, і коли невдоволена навіть, – ламле всі лінії й фарби і творить своє.
І маю жаль я до осінньої рослини: кожна брунька ховає в собі надію життя і дасть нові пагони.
Тоді як я…
Тоді як попіл надій моїх нерухомою хмарою завис наді мною, тоді як сонце щастя не зжене з душі тіней, як дзеркало душі моєї померкло, потьмарилось, не одбива нічого, тоді як те, що облетіло і стало голим, не розів’ється знову.
І чом не живу я, вища істота, як те мертве небо, як нежива земля, як вода, як рослина?
Спитати?
– Не хочу… Втомився… (М. Коцюбинський).
У цьому уривку переважає загальновживана розмовно-побутова лексика. Наявні в тексті метафори, епітети – звичайні і в той же час незвичні: маю жаль до неба (до землі, до осінньої рослини), небо ясне, блакитне; краса світу, брунька ховає в собі надію життя, попіл надій, нерухома хмара, сонце щастя, дзеркало душі, нежива земля і под. Уривок художньо особливий: це поетична проза. У ньому все напрочуд просте і водночас словесно, розумово й почуттєво ідеальне, вражаюче. Цей текст – винятково досконалий мовно-художній витвір письменника. Уривок хвилює, захоплює, зачаровує словом і думкою, наснажує бажанням творити.
Рідна мати моя, ти ночей недоспала І водила мене у поля край села, І в дорогу далеку ти мене на зорі проводжала І рушник вишиваний на щастя дала… (А. Малишко).
Усі ці художні уривки позначені певними спільними ознаками: звичною лексикою (третій – поетично-пісенний, римований), простою структурою речень, індивідуальною неповторністю, своєрідним віршованим розміром, тональністю, довершеністю, досконалістю, словесною зрілістю, красою звучання.
Художній стиль мовлення відрізняється від усіх інших стилів своєю особливою емоційністю, тематичним обширом, багатством і розмаїттям мовних засобів, якими витворюється його мовленнєва самобутність.
Художньо-образне відтворення навколишнього життя і людини в ньому не повинно бути менш точним чи менш імовірним, ніж нехудожнє, необразне (наприклад, наукове). Відмінність між ними полягає у своєрідних способах і засобах зображення (наприклад, науковець викладає факти, як правило, в прямих вимірах, а письменник – у словесно-художніх образах, сповнених не тільки змісту, а й виразної почуттєвості, експресії, емоційності). У художньому творі теж потрібна точність. Без неї не створити типізованого і водночас індивідуального образу, пейзажних картин тощо. Художня, зображувальна, мистецька точність у доборі й використанні метафор, епітетів, синекдох, синонімів тощо – це вияв справді художнього мислення і його художньо-мовленнєвого втілення, відтворення.
Мовна своєрідність художнього стилю найповніше виявляється в мові поезії. Поезія завжди посідала виняткове місце в словесно-художній творчості народу. Поетичне мовлення здебільшого мелодійне, афористичне, ідейно й тематично визначене, на когось або на щось зорієнтоване, етичне й естетичне, ліричне, здебільшого інтимне, водночас соціально вагоме, легко сприймуване, воно налаштовує мовця на прилучення до красивого й досконалого в житті.
У художньому стилі можуть бути використані будь-яке слово, мовний вираз, здатні стати матеріалом для створення художнього образу, пейзажного малюнку тощо. Однак письменник повинен уникати постійних стилістичних фігур, художнього стандарту. Митець завжди має в своєму мовно-художньому арсеналі певною мірою неповторні засоби, напр.: На подвір’ї, пориваючись угору, непокоївся стіжок соломи; розсипати сміх по всьому подвір’ю; Назбирує сміх на товсті губи; По щелепах потекла посмішка (М. Стельмах). У художніх творах наявні різні засоби і форми літературної мови – від офіційно-ділових мовних форм, виразів до просторіччя, жаргонізмів і діалектизмів. Водночас не стилістично, отож і не художньо, надміру наповнювати ними власне художній текст. Мова художньої літератури певною мірою різностильова, хоча й має відносну своєрідну замкненість, стабільність.
Недопустимою в художньому, як і в кожному іншому, стилі є не стилістичність, тобто функціонально невмотивована заміна одних слів чи граматичних форм іншими. У творах кожного з жанрів відчутна інтуїція, індивідуальна проникливість письменника у доборі найбільш вдалих мовних засобів, варіантних форм художньої оповіді, а найчастіше – в знаходженні таких мовних одиниць, які несуть у собі не тільки смислову значеннєвість, а й не менш потрібну для художнього мислення емоційність, експресивність, виразність.
Створюючи писемний художній текст, письменник своєрідно проектує його інтонаційний малюнок, формує синтаксичну структуру кожної художньої фрази з орієнтацією на те, як вимовить її читач і як сприйме слухач. Без такого ритміко – інтонаційного оформлення художнього тексту не сприймалися б в усій своїй красі картинки природи, позитивна ритміка праці, а також такий стан людини, за якого непривітність, тужливість на душі поступається місцем радощам, бажанням за найскладніших життєвих ситуацій усе ж прямувати до них, сповнюватись і жити ними.
Кожен письменник повинен дбати про змістову природність, актуальність, художньо-мовленнєву досконалість, різноманітність твору, тобто про всі його позитивні матеріальні складники.
