Яку роль відіграє у політиці окрема особа? Як пояснюють різні дослідники поняття “політична еліта”?

49 Яку роль відіграє у політиці окрема особа? Як пояснюють різні дослідники поняття “політична еліта”?

Останнім часом термін “еліта” не тільки увійшов у наукову мову соціології та політології, а й вийшов далеко за їх межі, ставши загальновживаним. Цей термін походить від латинського eligo – вибираю та французького élite – краще, добірне. Починаючи з XVII ст. його використовували для визначення товарів найвищого гатунку, а потім і для найменування “обраних людей”, передусім найвищої знаті. В Англії, як свідчить Оксфордський

словник 1823 p., цей термін почали вживати щодо вищих соціальних груп у суспільній ієрархії. Згодом його стали використовувати в генетиці, біології та інших природничих дисциплінах. У суспільних науках термін “еліта” не набув широкого вжитку до кінця XIX – початку XX ст., а в США – навіть до 30-х років XX ст. Сучасні погляди на поняття “еліта” являють доволі строкату картину. Елітою називають:

– тих, хто отримав найвищий індекс в галузі своєї діяльності (В. Парето);

– найактивніших з політичного погляду людей, зорієнтованих на владу – організовану меншину суспільства (Г. Моска);

– осіб, які користуються

у суспільстві найбільшим престижем, багатством, статусом (Г. Лассуелл);

– осіб, які мають інтелектуальну і моральну перевагу над масою незалежно від свого статусу (Ж. Боден);

– людей, наділених найвищим почуттям відповідальності (X. Ортега-і-Гассет);

– осіб, які володіють позиціями влади (А. Етціоні), формальною владою в організаціях та інститутах, визначаючи соціальне життя;

– меншину, яка здійснює найважливіші функції у суспільстві, має найвищу вагу та вплив (С. Келлер);

– “богонадихаючих” особистостей, які відгукнулися на “Вищий поклик” (Л. Фрейнд);

– харизматичних особистостей (М. Вебер);

– творчу меншину, яка протистоїть нетворчій більшості (А. Тойнбі);

– порівняно невеликі групи, які складаються з осіб, що посідають ключові позиції у політичному, економічному та культурному житті суспільства, відповідно політична, економічна, культурна еліта (прибічники теорії елітного плюралізму);

– найкваліфікованіших фахівців – менеджерів та вищих службовців у системі бюрократичного управління (представників технологічного детермінізму) та ін.

Значного поширення набули терміни “субеліта”, прихильники якого обстоюють пірамідальну модель суспільства, а також “контреліта”, яким позначають лідерів соціальних низів.

Отже, підходи західних політологів до визначення поняття “еліта” доволі різні. Причому всі, хто пише про еліту інтуїтивно, розуміють, що це означає, проте як тільки хтось спробує виробити дефініцію, з’являються різні думки й різночитання. Однак, все ж таки згрупувавши усі ці визначення, можна виокремити два підходи до проблеми: ціннісний (аксіологічний) та структурно-функціональний. Прихильники першого пояснюють існування еліти певною (інтелектуальною, моральною та ін.) перевагою одних людей над іншими, другого – винятковою важливістю функцій управління, які визначають виключність ролі людей, які їх виконують.

Проте, як зазначає більшість дослідників, для західної політології провідною залишається парадигма, представлена у роботах американського соціолога Г. Лассуелла: вивчення політики – це вивчення впливу та впливових осіб. Директор Інституту соціальних досліджень Штутгартського університету Г. Ендрувайт у праці “Еліти і розвиток: теорія та дослідження впливу еліт на процеси соціально-політичного розвитку” (1986) намагався окреслити підхід до дослідження проблеми політичного розвитку з позиції теорії еліт, поєднавши вивчення процесів політичного розвитку з аналізом ролі еліт у процесах соціальних. Значну частину книги становить критичний аналіз теорій еліт та нагромадженого західною наукою досвіду дослідження елітних груп, їх поведінки, внутрішніх зв’язків тощо. З позиції автора, еліта – це один з основних суб’єктів суспільно-політичного процесу, проте поведінка цього суб’єкта, як і її детермінанти, стають важливими чинниками, що впливають на політичний розвиток та функціонування політичної системи.

Наприкінці 50-х років XX ст. гучний резонанс у західній політичній науці викликала книга Ч. Райта Міллса “Владна еліта”. У цей час посилюється інтерес до праць В. Парето, Г. Моски, Р. Міхельса – представників італійської школи політології початку XIX ст., який був доволі високим аж до 70-х років. Однак поступово дискусії стали менш гострими і вивчення елітних груп відійшло на другий план. На межі 70 – 80-х років інтерес до проблеми еліт знову зростає і це поняття знову входить у широкий науковий обіг, проте певною мірою змінює свій зміст. Тепер дедалі частіше термін “еліта” слугує для позначення таких понять політології, як “політичне керівництво”, “центри прийняття рішень”, “центральні складові державного управління”, “керівні структури політичної системи” тощо, тобто еліти – це групи, здатні найбільшою мірою впливати на суспільні процеси, передусім на розвиток суспільства.

Такий підхід має свої витоки ще в італійській школі політичної соціології початку XX ст. Про особливу роль цієї школи у становленні сучасних теорій еліт (неоелітизму) йшлося на Всесвітньому конгресі політологів (Мюнхен, 1970), на якому значний інтерес та гострі дискусії викликала заява “Стратифікація еліт та політична система”. У доповіді зазначалося, що теорія еліт Г. Моски, В Парето, Р. Міхельса послугувала відправним пунктом для багатьох досліджень політичної влади з найрізноманітніших теоретичних підходів.

Питання політичної влади посідає у працях цих авторів центральне місце й розглядається ними з позицій поділу суспільства на дві частини: тих, хто має владу (меншість), і тих, хто цій владі підкоряється (більшість). За будь-якої форми меншість, яку В. Парето називав “елітою”, а Г. Моска “політичним класом”, здійснює керівництво “некомпетентними” масами. Спільною для обох учених є позиція щодо того, що головна ознака належності до еліти – саме володіння владою. Відмінність лише в тому, що В. Парето визначає еліту як людей, які отримали найвищий індекс у галузі своєї діяльності, а Г. Моска – як людей, найбільш політично активних, зорієнтованих на владу.

Грунтуючись на історичному методі, Г. Моска розробляє закон соціальної дихотомії суспільства (від гр. dichotomia < dicha - на дві частини і tome - поділ), який можна інтерпретувати так: будь-де виникають два класи - клас, який править, і клас, яким правлять. перший, нечисленний, виконує всі політичні функції, монополізує владу та користується її перевагами. другий численніший, управляється та контролюється першим класом, при цьому у спосіб, який є більш-менш легальним або більш-менш вільним та насильницьким і який забезпечує першому класові матеріальні можливості для існування, а також життєво необхідні засоби для функціонування політичного організму.

У подальшому ця теза конкретизується: в усіх людських суспільствах, які досягли певного рівня розвитку та культури, політичне керівництво здійснюється особливою, організованою меншістю – “політичним класом”.

Доступ до політичного класу, еліти відкриває наявність трьох якостей: військової доблесті, багатства, священства. Згодом Г. Моска уточнив, що цей клас має формуватися на основі розуму, здібностей, освіти. Провідним же критерієм для формування політичного класу є здатність управляти.

Концепція “політичного класу” Г. Моски справила значний вплив на формування політичної теорії іншого відомого представника теорії еліт – В. Парето. Він розпочинає з аналізу соціальної системи у її цілісності й намагається розв’язати такі проблеми: що підштовхує людей до політичних дій, які їх глибинні мотиви, як зароджується та вмирає політична влада, які елементи зумовлюють рівновагу в суспільстві, як досягти його стабільного розвитку?

Вивченню сил, які впливають на соціальну рівновагу, присвячено теорію циркуляції еліт. Важливим моментом соціальної системи, за В. Парето, є соціальна гетерогенність, яка визначається першочерговою психологічною нерівністю індивідів. Особливість тієї чи тієї соціальної групи залежить від природних здібностей і талантів її членів, а це, у свою чергу, зумовлює громадське становище групи на певному суспільному щаблі. Тим, хто має вищий показник у своїй галузі діяльності, Парето дав назву еліти. Еліта – це вибрана частина суспільства, інша його частина лише “пристосовується до отриманих від неї стимулів”. У свою чергу, еліта також розподіляється на дві частини: 1) яка прямо або опосередковано бере участь в управлінні суспільством (правлячий клас); 2) яка не бере участі в управлінні (не правлячий клас).

Еліта та не еліта (маси) відповідно утворюють вищий і нижчий прошарки суспільства. Найобдарованіші представники “низів” піднімаються “вгору”, поповнюючи лави правлячої еліти, члени якої, у свою чергу, деградуючи, опускаються “донизу”, в маси. Відбувається циркуляція, або кругообіг, еліт – процес взаємодії між членами гетерогенного суспільства, яке В. Парето представляє у вигляді піраміди з елітою на вершині.

Дещо інакше розглядає проблему дихотомії “еліта – маси” Р. Міхельс, який застосував методологічний підхід Г. Моски та В. Парето до дослідження політичних партій. У центрі його уваги – аналіз дихотомії “партійна еліта – партійні маси”.

Головний висновок, якого доходить Р. Міхельс, вивчаючи діяльність соціал-демократичних партій у Німеччині, Італії та деяких інших країнах, полягає в тому, що у демократичних організаціях завжди розвиваються необоротні олігархічні тенденції. У праці “Соціологія політичних партій в умовах демократії” (1911) він розробив один з варіантів теорії еліт.

Італійська школа політичної соціології справила значний вплив на розвиток політичних учень другої половини XX ст.

Модернізацію теорій еліт було здійснено в концепціях меритократії (від лат. meritus – гідний) англійського соціолога М. Янга та американського соціолога Д. Белла. М. Янг в антиутопії “Підвищення меритократії: 1870-2033” (1958) сатирично зображує прихід до влади та крах нової олігархії, яка складається з інтелектуально найобдарованіших та найенергійніших особистостей, рекрутованих з усіх верств суспільства. На думку М. Янга, демократія, соціальна справедливість не можуть співіснувати з елітарним управлінням.

На відміну від М. Янга, Д. Белл застосовував термін “меритократія” у позитивному розумінні. Його політична концепція меритократії спрямована проти ідеї соціальної рівності й покликана виправдовувати політичні та економічні привілеї “нової інтелектуальної еліти”. Знання та компетентність – головний принцип інформаційного суспільства, тому найвагоміший внесок у його розвиток належить саме “еліті знань”, а отже, політична влада має належати їй.

Відомий британський політолог К. Маннгейм стверджує, що розвиток індустріального суспільства є шляхом від класового суспільства до системи еліт, проте це буде “еліта здібностей” на відміну від “еліти крові” та “еліти багатства”, тобто у його розумінні еліта – це суто функціональна група, яка виконує необхідні для кожного суспільства зобов’язання.

Нині неоелітизм, різні його модифікації – один із впливових напрямів. У сучасній західній політології на межі XX – XXI ст. спостерігається помітний ренесанс ідей В. Парето, Г. Моски, Р. Міхельса. Головна теза неоелітизму: “Демократія – це “влада народу”, але відповідальність за виживання демократії покладено на плечі еліти”; еліта повинна правити, щоб “влада народу” вижила – увібрала в себе основні ідеї політичної соціології кінця XIX – початку XX ст. Проблеми, порушені авторами “Основ політичної науки” та “Трактату загальної соціології”: “Хто нами управляє?” та “Як нами управляють?”, залишаються найактуальнішими і в наш час. Відповіді на них шукають філософи, соціологи, політологи, економісти найрізноманітніших політичних, ідеологічних та наукових орієнтацій.

Таким чином, автори теорій еліт розглядають політичну стратифікацію як відмінність між політично домінуючими групами (елітами) та масами. Для суспільства з розвиненою політичною системою такий поділ вважається нормальним. На думку цих авторів, соціальна нерівність та соціальна мобільність – це нерозривно пов’язані аспекти одного й того самого явища – циркуляції індивідів між політично домінуючою меншістю (елітою) та пасивною більшістю (масою). Причому без такої мобільності неможлива стабільність як правлячої еліти, так і політичного розвитку суспільства.

Із позицій цих дослідників, елітарність сучасного суспільства очевидна, оскільки еліта – це обов’язковий суб’єкт політичного процесу, тому поведінка цього суб’єкта, як і його детермінанти, є важливим чинником, що впливає на політичний розвиток та функціонування політичної системи.