Розвиток літератури
Тема 4. УКРАЇНА В ПЕРІОД ЗАГОСТРЕННЯ КРИЗИ РАДЯНСЬКОЇ СИСТЕМИ (середина 1960-х – початок 1980-х років)
§ 21. КУЛЬТУРА В СЕРЕДИНІ 1960-х – У ПЕРШІЙ ПОЛОВИНІ 1980-х років
3. Розвиток літератури.
Партія вимагала від митців оспівування комуністичного будівництва й переслідувала тих, хто насмілювався вийти за межі встановлених канонів.
Навіть в умовах ідеологічних обмежень і партійного диктату українська література збагатилася новими сюжетними та художніми знахідками.
У творчості Павла Загребельного провідною була історична тематика.
Новими художніми відкриттями збагатилася творчість поета Дмитра Павличка. У збірці “Гранослов” (1968) виразно окреслилася його громадянська позиція. У ній органічно поєдналися філософські проблеми та реалії повсякдення.
Новаторством позначена творчість Івана Драча, який у своїй поезії вийшов за межі традиційної образності. У його творчому доробку другої половини 1960-х – 1980-х років – поетичні збірки “Протуберанці серця” (1965), “Балади буднів” (1967), “Корінь і крона” (1974), “Шабля і хустина” (1981) та ін. У поемі “Чорнобильська мадонна” (1988) І. Драч порушив проблему катастрофи на ЧАЕС. У творі засуджуються державні діячі, дії яких призвели до трагедії. Його називають поетом-модерністом, який постійно перебуває в пошуку нових образів.
У творчості Бориса Олійника з новою силою зазвучали ідеї народної правди та моралі. Одним із ключових є образ матері (“Пісня про матір”). Серед одвічних народних символів – хліб, універсальне значення якого поет розкриває одним словом – “уседержитель”. У вірші “В оборону хліба” поет засуджує зневажливе ставлення до хліба, розкриває його значення в житті народу. Поет тепло згадує про вчителя історії у творі “У дзеркалі слова”. На Чорнобильську катастрофу він відгукнувся поемою “Сім”.
Символом національної гідності й творчого подвигу став Василь Стус. Поет навчався в Донецькому педагогічному інституті, учителював у м. Горлівці. Був відрахований з аспірантури за виступ у кінотеатрі “Україна” під час прем’єри кінофільму “Тіні забутих предків”. Влада заборонила друкувати його твори, тому збірка поезій “Зимові дерева” вийшла друком за межами України. Василь Стус був
Дмитро Павличко
Василь Стус
Двічі засуджений. Своє життєве кредо він висловив у поезії “Як добре те, що смерті не боюсь я”. На захист поета став російський академік А. Сахаров. У Пермських таборах В. Стус мужньо терпів перебування в карцерах, переслідування адміністрації, хвороби, у неволі він продовжував писати, але охоронці знищили його збірку “Птах душі”. У 1985 р. німецький письменник Г. Белль висунув кандидатуру В. Стуса на здобуття Нобелівської премії.
Протестуючи проти жорстокості табірної адміністрації, поет оголосив голодування. З вересня 1985 р. поет помер. У листопаді 1989 р. відбулося перепоховання В. Стуса, Ю. Литвина, О. Тихого в Києві на Байковому кладовищі. В українській літературі цього періоду особливо помітна постать Ліни Костенко, поезії якої користуються великою популярністю і любов’ю читачів. Вершиною її творчості можна вважати історичний роман у віршах “Маруся Чурай”, у якому історія України XVII ст. переплітається з особистим життям героїні. Шлях цього твору до читача був тернистим і типовим для радянської системи. В офіційних рецензіях видавництв поетесі Докоряли відсутністю “твердих ідейних позицій”. Опублікування роману було затримане на кілька років. Він вийшов друком у 1979 р. і відразу привернув увагу читачів. Микола Бажан назвав цей твір “поемою про кохання і безсмертя”. Вірші поетеси, заборонені цензурою, поширювалися “самвидавом”. Видатним явищем в українській літературі стали збірки поезій Л. Костенко “Над берегами вічної ріки” (1977), “Неповторність” (1980), “Сад нетанучих скульптур” (1987). Творчості поетеси притаманні інтелектуальність та глибоке проникнення в таємниці людського буття. У часи випробувань Л. Костенко завжди була на боці правди. Вона підписувала листи протесту проти арештів української інтелігенції, була присутня на судовому процесі у Львові під час розгляду справи В. Чорновола.
3 великою цікавістю та захопленням сприйняли читачі роман Олеся Гончара “Собор”, опублікований у 1968 р. У ньому зображене життя робітничого селища над Дніпром, де зберігся собор, подібний до козацької дерев’яної церкви XVII ст. У своєму творі письменник виступив проти кар’єризму, браконьєрства й національного безпам’ятства, у його романі звучить протест проти руйнування храмів.
Партійна верхівка зустріла “Собор” вороже, відразу організувавши критичні рецензії та переслідування автора. Застосовувалися технології, відомі ще з 1930-х років: у засобах масової інформації з’явилися так звані “відгуки” робітників і селян, які у своїх “листах” обурювалися змістом цього твору, якого вони насправді не читали. Секретар Дніпропетровського обкому партії О. Ватченко впізнав себе в негативному образі кар’єриста і “батькопродавця” Володьки Лободи, який уважав козацький собор “мотлохом” і збирався перетворити його на купу цегли. Голова КДБ Ю. Андропов назвав роман “Собор” політично шкідливим твором, “що пропагує елементи націоналізму, у спотвореному світлі зображує радянську дійсність”. У цей час набули популярності літературні твори Р. Іваничука, Ю. Дрозда, Є. Гуцала, Р. Федоріва та ін. Влада переслідувала багатьох письменників і
Ліна Костенко
Літературознавців за вигаданими звинуваченнями в “націоналізмі” і “антирадянщині”. Були виключені зі Спілки письменників України І. Дзюба, М. Лукаш, В. Некрасов та ін. Зазнав поневірянь автор роману “Меч Арея” І. Білик. Перше видання цього твору вилучили з продажу, автора звільнили з роботи, заборонили друкуватися.
