Становлення суспільного дошкільного виховання на Наддніпрянщині та Слобожанщині
Історія педагогіки України
Розділ V
ПЕДАГОГІЧНА ДУМКА, ОСВІТА, СТАНОВЛЕННЯ СУСПІЛЬНОГО ДОШКІЛЬНОГО ВИХОВАННЯ В КІНЦІ XIX – НА ПОЧАТКУ XX ст.
2. Становлення суспільного дошкільного виховання на Наддніпрянщині та Слобожанщині
Уперше громадські заклади для малих дітей згадуються в 1770 р. Саме тоді німецький пастор Фрідріх Оберлін у кількох селах своєї парафії заснував захистки для бідних дітей. Ними опікувалися набожні жінки, навчаючи молитов, співу, ручних робіт.
Одночасно перші дитячі садки виникають і у Франції. 1837 р. про
Появу й поширення суспільних дошкільних закладів спричинило, по-перше, розуміння ролі систематичного виховання дітей для їх своєчасного розвитку, по-друге, залучення жінки до промислового ви робництва, яке на той час інтенсивно розвивалось.
Мине майже століття, поки дошкільні заклади утвердяться у педагогічній та освітянській практиці. 1816 р. Фрідріх Фребель організовує елементарну “школу”
Майже одночасно Роберт Оуен у Шотландії та в Америці відкриває установи для дітей дошкільного віку з робітничих родин.
Здобувши педагогічне обгрунтування в працях Ф. Фребеля, Р. Оуена та інших відомих діячів, дитячі садки ширяться як у Європі, так і в Америці. Це були заклади, які відповідали потребам часу: капіталістичне виробництво бурхливо розвивалося, воно широко використовувало дешеву працю жінок, які раніше самі виховували своїх дітей.
Суспільне дошкільне виховання в Україні було започатковане діячами освіти та приватними особами. Держава цю справу не фінансувала. У першій половині XIX ст. з’являються заклади для сиріт і безпритульних на громадські кошти. Почали утворюватися і дитячі садки на громадські кошти, внески членів товариств, пожертвування, зібрані від спеціально влаштованих ярмарків, лотерей тощо. Використовувалися
Також фонди земств. На їхні кошти був відкритий в 1839 р. перший дитячий садок у Полтаві. Діти віком від 2-х років перебували в ньому від 7-ї години ранку до 8-9-ї години вечора. У Полтавській губернії в 1897 р. на кошти земств з’явилися перші дитячі садки для селянських дітей на час літніх сільськогосподарських робіт. А в 1902 році діяв уже 151 такий дитячий садок. Згодом земства почали відкривати дитячі садки і в інших містах і селах. Це були ще переважно благодійні заклади без планової виховної роботи, як і скрізь тоді по Європі. Товариства опіки над бідними при земствах почали відкривати так звані народні садки, утримувані переважно на благодійні кошти.
Водночас освічені жінки створюють перші приватні дитячі садки, зокрема у Миколаєві та Одесі (1866). Перший такий дитячий садок у Києві у 1871 р. відкривають сестри Марія та Софія Ліндфорс (дівоче прізвище С. Русової), пізніше – в Чернігові. Утримувати в них дітей могли заможні сім’ї. Відповідно в цих садках збирався певний контингент – це були діти із сімей інтелігенції та підприємців.
Фребелівська ідея суспільного дошкільного виховання знаходить гарячих прихильників в Україні. В 1890 р. у Києві, а потім і в інших містах були організовані фребелівські товариства, що відкривали приватні дитячі садки. В них працювали досить кваліфіковані вихователі. Застосування відповідних вікових методів виховання й навчання не пе-ревтомлювало дітей і водночас забезпечувало певну підготовку до школи.
Однак такі дитячі садки були недоступні для сімей трудящих. Саме з цих сімей матері змушені були працювати, залишаючи дітей напризволяще. Освічені жінки того часу створюють товариства, вишукують кошти, щоб організувати дошкільні заклади для бідних дітей і забрати їх з вулиці.
Київське товариство сприяння вихованню й захисту дітей (виникло в 1902 р.) відкрило безкоштовний народний дитячий садок з притулком для сиріт і напівсиріт з бідних верств населення. До 1905 р. в м. Києві було відкрито 5 народних дитячих садків.
Плідною була діяльність Харківського товариства працюючих жінок (1903-1919 рр.), що організувало дитячий садок та середні й вищі навчальні заклади для жіноцтва.
Значно зрушило й піднесло справу дошкільного виховання Київське товариство народних дитячих садків, засноване в 1907 р. З 1909 р. товариство очолювала Наталя Лубенець. До його складу входило 178 осіб. Лише 15 з них були штатними співробітниками. Як засвідчує назва товариства, його завданням було відкриття саме народних дитячих садків, тобто – для дітей бідняків. Товариство утримувалося на пожертви. В основному його фінансував підприємець і меценат Микола Терещенко.
Товариство безуспішно намагалося зацікавити цією справою Мініс-терство народної освіти, сподіваючись, що державні організації принаймні частково фінансуватимуть дошкільні заклади. Ця перша спроба включити дитячі садки в систему державних навчально-виховних за-кладів (1907) не знайшла розуміння і підтримки. Зрештою товариство відкриває 3 дитячі садки в робітничих районах Києва, притулок і школу на пожертвування приватних осіб та установ. Роботу одного з дитячих садків спрямовувала Наталя Лубенець, хоча там була своя завідувачка. Охочих помістити своїх дітей до дитсадка було багато, але приймали найбідніших. Діти мали дворазове харчування (7 копійок на день). Садок містився в 5 кімнатах. Тут дітей знайомили з природою, проводили фребелівські заняття. Працював лікар, організовувались прогулянки, свята. Загальна сума витрат на народний дитячий садок становила 4318 крб. на рік, з них на іграшки витрачалося – 4 крб. 6 коп., на матеріал для занять – 56 крб. 13 коп.
У тогочасних дитячих садках та притулках, на літніх майданчиках діти мали захисток, гаряче харчування. Як у приватних, так і в народних дошкільних закладах виховання здійснювалось за фребелівською системою: вправи з різними матеріалами, співи, гімнастика, ігри й розваги на повітрі. Відповідно до урядових указів попередніх років, зокрема про заборону українських книг для дітей (1895), про шкідливість культурної і освітньої діяльності в Україні (1908) та інших, у дитячих садках, як і в решті освітянських установ того часу, навчали російською мовою.
Громадська діячка і просвітителька Софія Русова у книзі “Колись і тепер” так характеризує свій перший дитячий садок: “Український елемент був у ньому в українських піснях, що грала дружина Миколи Віталійовича Лисенка – Ольга Олександрівна, та в казках, що оповідала дітям доня Старицького Маня. Діти були з кола професорів росіян і т. з. малоросів і нікому в голову не приходило вести цю установу українською мовою. Пізніше ця справа перейшла в руки росіян – баронеси Баллінгаузен, пані Наталії Лубенець”. Ці свідчення спростовують безпідставні твердження деяких авторів, що це був перший український дитячий садок.
Безумовно, свідомі українські родини неохоче віддавали своїх дітей до російськомовних садків. Вони засновували домашні садки для дітей родин, близьких між собою. Такі були в домі Лисенків, Старицьких тощо.
Відомим і найбільш дійовим осередком розбудови дошкільного виховання було Київське товариство народних дитячих садків. Назва то вариства певною мірою відображає його завдання: пропаганда ідеї суспільного дошкільного виховання, відкриття народних дитячих садків, залучення громадськості до цієї важливої справи. Зміст і напрям роботи організованих ним садків формувалися під впливом різних теоретичних засад: ідей Ф. Фребеля (Німеччина), М. Монтессорі (Італія), теорії вільного виховання (К. Вентцель, С. Шацький). Критично опрацювавши здобутки європейської педагогіки, вітчизняні освітні діячі створювали свої системи виховання відповідно до місцевих умов та принципу народності. Костянтин Ушинський вважав приреченою теорію і практику, яка не враховує традиції самобутньої педагогіки кожного народу. Голова Київського товариства народних дитячих садків Наталя Лубенець, поділяючи його погляди, писала, що дитячий садок повинен обов’язково бути національним, узгоджуватися з характерними особливостями кожної національності. Керівник має бути однієї національності з дітьми.
Софія Русова як член товариства народних дитячих садків зазнача ла, якщо дитячий садок відвідують діти з сімей великоруських, українських, єврейських і польських, то бажано, щоб вихователька на заняттях з дітьми враховувала це і якщо вона не володіє усіма цими мовами, то хоч би розуміла їх.
Та на практиці рекомендації не виконувались. У дитячих садках, як і в школах, в основному навчали російською мовою. Причиною цього була великодержавна політика царського уряду щодо інших народів Росії. Керівники, вихователі дитячих садків часто не знали української мови та культури і не могли спілкуватися з дітьми їхньою рідною мовою. Безумовно, це збіднювало зміст виховної роботи. Втім, оскільки єдиної програми виховання не було, то епізодично і залежно від інтересів та знань керівника чи вихователя дошкільного закладу в роботі з дітьми використовувалися доступні оповідання Михайла Коцюбинського, Івана Франка, Степана Руданського, українські народні казки зі збірки Бориса Грінченка. Саме з допомогою цих творів дітей прилучали до рідної мови, традицій та звичаїв українського народу. В новорічних концертах діти готували для батьків вірші, вистави, співали колядки, зокрема Київської губернії. До святкування дня селянської реформи діти вчили вірші Тараса Шевченка. Отже, громадське дошкільне виховання зверталось до національного матеріалу, але цілісна оригіна льна система роботи ще не визначилась.
Для дітей бідноти громадські заклади створювали кращі умови, ніж домівка. В дитячих садках дбали про їхнє здоров’я. Годували простою, але гарячою їжею. Прищеплювали елементарні навички гігієни. Доводилось навіть купати дітей та перевдягати у чистий одяг, придбаний на пожертвування.
Моральне виховання, а правильніше – перевиховання, викорінення засвоєних на вулиці негативних звичок – грубощі, жорстокість тощо – здійснювалось у процесі ігор і бесід, екскурсій, читання. Приділялась увага всебічному розвитку дитини, встановленню наступності між дитячим садком та школою.
У тимчасовому притулку, організованому на літні місяці товариством для дітей, сім’ї яких потерпіли від повені на Подолі, утримувалось 10 дітей з найбідніших сімей. Притулок розташували у приміщенні, яке на певний час виділили благодійники. Дехто надав у тимчасове користування меблі. Утримували дітей на благодійні кошти. Вдома діти бачили лише пияцтво та бійку. Потрапивши у людські умови життя та відчувши доброзичливе ставлення до себе, вони не хотіли повертатися до власних матерів, коли закінчувався час перебування у притулку.
Київське товариство народних дитячих садків широко пропагувало ідею суспільного дошкільного виховання. Чималу роль відіграло засноване ним перше періодичне видання – журнал “Дошкольное воспитание” (191 1-1917), який висвітлював теорію та практику виховання в Росії, Західній Європі, США. У Полтаві, Одесі, Миргороді, Сумах виникають дитячі садки та літні майданчики. їхній досвід також популяризується. Так, наприклад, в журналі “Дошкольное воспитание” за 1913 р. йдеться про роботу дитячого літнього майданчика у Полтаві. За анкетами було виявлено, що майданчик відвідували 34,2 % росіян, 64,7 % євреїв, 0,1 % дітей інших національностей та 0,7 % дітей, які не знали своєї національності. Як бачимо, в анкетах не згадуються українці. Очевидно, українські діти не знали своєї національності.
Та були і суто національні установи. У вже згаданому журналі “Дошкольное воспитание” за 1913 р. повідомляється про два єврейські дитячі садки в Києві. Виховання в них здійснювалося рідною мовою. З дітьми проводилися заняття з малювання, ліплення, бесіди за малюнками, рухливі ігри. В одному з цих садків був свій оркестр. Двічі на рік проводилися національні свята “Ханука” і “Пурім”. Євреї більш сумлінно дбали про збереження національної єдності, ніж корінна нація – українці.
Певні особливості мали дошкільні установи, створені Дошкільною комісією Харківського педагогічного товариства (1913), яка відгу кувалась на злободенні потреби суспільства. Коли розпочалась Перша світова війна і багато сімей залишилось без годувальника, зусиллями комісії на благодійні пожертви, членські внески, кошти міської управи 30 вересня 1914 р. у Харкові було відкрито денний притулок для дітей воїнів і бідноти, оскільки дружини воїнів змушені були працювати і діти залишалися бездоглядними. Батьки і населення бачили позитивну роль притулків у вихованні бездоглядних дітей. Тут діти засвоювали норми поведінки в колективі однолітків, формувалося їхнє ставлення до природного оточення. Діти підтримували чистоту і порядок в притулку, привчалися до охайності. На Різдво вони отримували в подарунок іграшки, одяг, взуття, на Паску – пасхальні ласощі. Діти снідали і обідали в приміщенні, решту часу проводили з вихователями в міському саду.
Штат притулку, що розмістився в Університетському саду, складався із завідувачки, двох її помічниць, двох співробітників, які працювали безкоштовно. В саду стояли столи, лави, була пісочниця. Притулок працював з 15 травня по 15 вересня. Його відвідувало 573 дітей шкільного й дошкільного віку. Тут вони вишивали, ліпили, вчилися плести, випилювали, малювали, займалися гімнастикою, співами, гралися. Старші діти залучалися до прибирання території.
Існував також притулок для дітей воїнів у Олександрійському саду. Приміщення притулку складалося з 5 кімнат. Дітей годували обідом з 2 – 3 страв. У разі потреби надавали їм медичну допомогу. Старших вчили грамоти. Діти охоче відвідували притулок.
Вже через рік після заснування Дошкільна комісія організувала літні майданчики в міських садах, де під наглядом вихователів діти грали-ся та набували суспільно-корисних навичок. В основному вони були з сімей робітників, торговців, іноді з родин службовців.
Літній майданчик при Олександрійському жіночому двокласному училищі, який працював у 1914 р., фінансувала міська управа. Керувала ним випускниця Київських фребелівських курсів В. І. Ніколаєнко. Майданчик відвідувало 368 дітей (117 хлопчиків і 251 дівчинка) віком до 12 років.
Молодшим читали. Старші діти працювали – шили сумочки, фартухи, доглядали грядки з квітами та овочами, проводили екскурсії.
Народні дитячі садки, літні майданчики утримувались на мізерні кошти, тому працювали в них переважно ентузіастки або недостатньо підготовлені вихователі. На одну виховательку іноді припадало до 50-ти дітей. Часто в групі були діти не тільки дошкільного, а й шкільного віку, які не відвідували школи.
Мізерні кошти, на які існував дитячий садок, не могли забезпечити навчально-виховний процес. Бракувало навчальних посібників, матеріалів для практичних занять, іграшок. Дитячі садки містились у тісних, непристосованих приміщеннях, які орендували за незначну плату.
Але попри несприятливі матеріальні умови у багатьох народних ди тячих садках зусиллями ентузіастів, творчих людей, які щиро прагнули допомогти дітям неімущих, впроваджувались прогресивні методи навчання і виховання. Велика увага приділялась розширенню кругозору дітей, знайомству з довкіллям, з різними предметами й матеріалами, виробленню умінь і навичок, необхідних для подальшого навчання. Працювали над розвитком мови, елементарних культурно-гігієнічних навичок. Морально-соціальний розвиток дитини передбачав засвоєння нею основних релігійних заповідей.
У роботі дитячих садків враховувався принцип сезонності. Адже са ма природа і явища життя давали необхідний виховний матеріал, який завжди був під рукою. Започаткування основ трудового виховання відбувалось у певній послідовності. Вироби старших дітей навіть продавали і в такий спосіб поповнювали убогий бюджет закладу. Періодично влаштовували виставки дитячих робіт, на які запрошували батьків. Це служило просвітницькій роботі серед населення, підносило роль дошкільного виховання.
У суспільстві зростає інтерес до народних дитячих садків і до питання дошкільного виховання. Київське товариство народних дитячих садків отримує листи з проханням дати поради щодо влаштування народних дитячих садків, порекомендувати досвідчених виховательок, надіслати методичні матеріали та іншу літературу. Пишуть із Володимира на Клязьмі, Москви, Самари, Білгорода, Вологди, Риги, Санкт-Петербурга, Казані, Кутаїсі, Томська, Кургана, Тобольська, Симбірська, Тамбова, Твері, Тифліса, Мурома та ін. Така географія листування засвідчує популярність товариства та важливість його діяльності у новій справі дошкільного виховання.
Щоб задовольнити запити зацікавлених та поширити зв’язки, товариство влаштовує виставку “Дошкільне виховання” (1908 р.), яка діяла протягом кількох місяців. Виставка пропагувала ідею дошкільного виховання у двох основних напрямах: сім’я та дитячий садок. На ній демонструвались обладнання, матеріали для ігор та занять, власне ігри та заняття, роботи дітей та виховательок тощо. Програма виставки була надрукована російською, французькою, німецькою мовами. На виставці читали публічні та фахові лекції, демонстрували роботу з дітьми. Були представлені експонати з дитячих садків ряду європейських країн.
На вулиці Фундуклеєвській товариство відкрило магазин “Дошкільне виховання”, організований на пожертвування (Тимофій Лубенець дав 500 крб.). Тут продавали книги й приладдя для дошкільного виховання. Магазин мав заробляти гроші на утримання дітей – сиріт, але в торговельній діяльності товариство не досягло успіху і невдовзі магазин був закритий.
Одночасно із зростанням кількості дитячих садків, притулків виникає потреба у кваліфікованих кадрах. Люди, причетні до справи ви ховання дошкільнят, розуміють специфіку цієї роботи, як в умовах сім’ї, так і в дитячому садку, і необхідність спеціальної підготовки до неї. У кількох містах були організовані навчальні заклади, які готували фахівців різних рівнів.
У 1909 р. Київське товариство народних дитячих садків засновує школу нянь, випускниці якої мають задовольняти потреби заможної сім’ї. Освіти, здобутої в середній школі, було замало для цього, хоч там дещо вивчали з природної історії, гігієни і педагогіки. Тому няні, яких звичайно наймали, могли лише бавити, але не виховувати дітей.
До школи нянь відбирали дівчаток з 14 років, щоб через два роки вони могли працювати. Це були діти з незаможних сімей, які переважно закінчили Київське двокласне училище. Вони носили форму. Для неімущих школа мала білі фартухи. Чергуючи на кухні, учениці контролювали продукти, їх закладання і водночас навчались готувати прості страви. Інші доглядали дітей у групах. З 11-ї до 14-ї години – теоретичні заняття, з 14-їдо 15-ї-обід і годування дітей, з 15-їдо 17-їзнову теоретичні навчання.
У школі нянь навчали керувати дитячим співом, ліпити, малювати і в такий спосіб ілюструвати й доповнювати свої розповіді дітям. Учениць навчали також штопати й ремонтувати одяг, кроїти й шити, прати й прасувати дитячі речі, прибирати кімнати. Випускниці школи нянь працювали в сім’ях та помічницями садівниць (від назви “дитячий садок”, тобто виховательок). Наталя Лубенець викладала в цій школі теорію і практику фребелівських занять.
Дошкільна комісія Харківського педагогічного товариства також вимагає спеціальної підготовки вихователів, які мають середню освіту й готуються працювати в дитячих садках, притулках. Отже, для роботи з дітьми дошкільного віку кадри добирали свідомо.
Садівниць високої кваліфікації для дитячих садків готували Педа-гогічні фребелівські курси в Києві та Харкові.
1907 року Київське товариство трудової допомоги для інтелігентних жінок створює Фребелівський дворічний педагогічний інститут.
До інституту приймали жінок віком від 16 до 40 років. У день від криття інституту директор проф. І. О. Сікорський, звертаючись до 25-ти першокурсниць, сказав: “Ви ж, як і багато інших жінок, обрали роль ідеалістки Марії. Висока і благородна ця роль, але й складна на ділі, треба мати покликання, щоб її виконувати”. Педагогічний колектив інституту розробив статут, навчальний план і програми, які були схвалені педагогічною радою. Слухачки опановували вчення про християнську моральність, психологію, педагогіку, загальну історію, історію літератури, природознавство та методику ознайомлення дитини з навколишнім середовищем, теорію фребелівської системи і дитячу літературу, методику грамоти і лічби, співи, малювання і ліплення, гімнастику, анатомію і фізіологію людини, основи гігієни, надання першої допомоги, короткі відомості про дитячі хвороби, практичні заняття за фребелівською системою. Особливого значення надавали вивченню психології й фізіології дитини дошкільного віку, що мало стати запорукою правильного спрямування розвитку їхнього характеру, вмінь і навичок. До інституту приймали також вільних слухачок без обмеження віку. В інституті працювали курси крою і шиття, рукоділля. Навчання було платне – 60 крб. на рік. При інституті діяла річна школа нянь.
Аналіз навчальних планів і програм цього інституту показує, що велику увагу в ньому приділяли психолого-педагогічній, методичній і практичній підготовці майбутніх вихователів та керівників дитячих садків. Викладали в інституті Наталя Лубенець та Софія Русова, яка з 1911 року читала курс дошкільної педагогіки. Визначаючи вимоги до майбутньої виховательки, або, як її тоді називали – садівниці, провідниці, Софія Русова наголошувала на необхідності високої фахової підготовки. Фахова підготовка має дати широкі керівні принципи, знання дитячої природи, які допоможуть критично оцінювати й вибирати ті або інші методи виховання та навчання, прилучення дитини до праці, розуміти різну вдачу, психологію дітей. Важливим є вміння свідомо і критично користуватись науковими здобутками в дошкільному вихованні, відстежувати нове, прогресивне, передбачати, прислухаючись до нових гасел виховання, певних настроїв, течій суспільного життя. І сама садівниця своєю працею, своєю щирою увагою до кожної дитини, індивідуальними спостереженнями “щирить свою власну свідомість”.
Матеріали лекцій, які Софія Русова читала в інституті, узагальнено й опубліковано у книзі “Дошкільне виховання” (1918 р.). Вони містять грунтовний аналіз праць європейських психологів і педагогів у галузі дошкільного виховання; рекомендації Софії Русової щодо основних напрямів дошкільного виховання, а також її концепцію національного дитячого садка України. Втім кадри для дошкільних закладів, хоча й відповідали тогочасним потребам та загальноєвропейському рівню педагогічних вимог, проте не були готові до вирішення проблеми національного виховання в умовах суцільної русифікації України. У праці “Колись і тепер” Софія Русова зазначає, що Київський фребелівський інститут не готував садівниць – українок. Його випускниці не могли задовольнити вимоги навчання і виховання дітей рідною мовою, а в сільських умовах і взагалі були безпорадними, не вміли порозумітися з дітьми.
На початку XX ст. дошкільне виховання врешті привертає увагу і державних діячів. Державна дума виробила проект “Правил про виховні й освітні заклади для малолітніх”, якими передбачалась підготовка до навчання у школі дітей 4 – 7 років. Заклади можуть бути платними. Керують ними жінки, що закінчили спеціальні курси. Відкривають їх з дозволу директора народних училищ. Проект містив ще деякі положення та вимоги. Його надіслали на рецензію Київському товариству народних дитячих садків. Очевидно, більше розуміючись на дошкільній справі, товариство розробило свій проект “Положення про дитячий садок” і подало його до підкомісії Державної думи.
У ньому визначалось таке.
– Мета дитячого садка – фізичне, розумове, моральне виховання дітей відповідно до їхньої природи і підготовка до школи.
– Приймають дітей від 4-х до 8-ми років. Навчання може бути платне чи безплатне.
– Виховання в дитячому садку грунтується на заняттях, що розвивають самостійність, творчість і задовольняють природний потяг дітей до знань.
– Заняття передбачають бесіди і розповіді, ігри, спів, гімнастику, ліплення, малювання, ручну працю, перші елементи читання, письма, лічби.
– Садівницями можуть бути особи з середньою освітою, які здобули спеціальну підготовку на курсах чи в педагогічних навчальних закладах.
– Помічниця садівниці повинна мати освіту вчительки і тримісячну практику в дитячому садку.
– Садівниці і помічниці користуються правом і перевагами, установленими законом для вчителів початкових класів.
– Готують помічниць на спеціальних курсах.
– Той, хто утримує дитячий садок, має право щорічно одержувати від казни 360 крб. на кожну виховательку. Це має бути передбачене кошторисом Міністерства народної освіти.
Цей проект не був затверджений: держава не бралася за фінансування дитячих садків. Тому справа дошкільного виховання продовжувала розвиватися силами громадських діячів та приватних осіб. Але цього було замало для створення мережі дошкільних закладів, яка б відпо-відала потребам суспільства. Жінки дедалі більше залучались до виробничої діяльності й не мали часу на догляд за дітьми.
