Земельний сервітут (лат. servire – служити) – право на користування чужою земельною ділянкою. З. с. обов’язково передбачає наявність двох суміжних земельних ділянок, одна з яких (панівна) обслуговує іншу. Основна мета З. с.- зменшити недоліки однієї земельної ділянки за рахунок переваг суміжної. У зв’язку з цим сервітутне право завжди обмежене. Як правило, З. с. передбачає право користування чужою земельною ділянкою лише в певному відношенні (для проїзду, прогону худоби, перевезення вантажу, тощо). Однак для надання зручностей, яких була
позбавлена панівна земельна ділянка, власник ділянки, що обслуговує панівну, не зобов’язаний здійснювати якісь позитивні дії на користь власника суміжної ділянки. Він зобов’язаний лише терпіти дії власника панівної ділянки, тобто не чинити перепон в реалізації його сервітутного права. Сервітутне право сформувалося в період римського цивільного права. У Стародавньому Римі всі сусідські взаємовідносини земельних власників, що випливали із землекористування, регулювалися сервітутами. З. с. характерні для країн, законодавство яких сформувалося на основі рецензії норм римського цивільного права. Норми, що передбачають
можливість виникнення земельних сервітутів, містяться і в Земельному кодексі України. Згідно із ст. 40 власники земельних ділянок і землекористувачі зобов’язані дотримуватися правил добросусідства, а саме: дозволяти власникам і користувачам земельних ділянок прохід до доріг загального користування, а також для спорудження або ремонту межових знаків та споруд; не чинити перешкод у проведенні до суміжної земельної ділянки необхідних комунікацій. Див. також Сервітут.
