Неокласичний напрям
Неокласичний напрям – один з основних напрямів сучасної економічної теорії, який здебільшого досліджує поведінку окремих суб’єктів господарювання (рівень мікроекономіки) на засадах концепції граничної корисності і витрат виробництва за умов приватної власності і вільної ринкової економіки і виступає проти активного втручання держави в економіку. Виник у 70-ті XIX ст. Його засновники – А. Маршалл, В. Парето (Італія) та Д. Б. Кларк (США). Свого розвитку Н. н. набув у працях англійських економістів А. Пігу, Дж. Міда, американських теоретиків
ологічні недоліки Н. н. були певною мірою усунуті при спробі окремих представників цього напряму (Туган-Барановський, Маршалл, Кларк, Пігу та ін.) поєднати концепцію граничної корисності і витрат виробництва (див. Маршалл, Туган-Барановський). Певне подолання окремих методологічних недоліків концепції “граничної корисності” в неокласичній теорії рівноваги зумовлено тим, що в ній, по-перше, використовується не лише мінова концепція, а й, певною мірою, принцип примату виробництва, точніше, проголошується рівнозначність обміну і виробництва. По-друге, певною мірою заперечується суб’єктивний детермінізм; по-третє, застосовується певним чином системний підхід, зокрема, намагання поєднати протилежні підходи і засоби пізнання. Водночас відбувається “збагачення” методологічних хиб внаслідок використання окремих положень концепцій “факторів виробництва” і “граничної продуктивності факторів”. Зокрема, послідовне збільшення одного з виробничих факторів (одного з видів ресурсів) за незмінного рівня знань і техніки та однакової величини інших факторів призводить до зниження приросту продукції, до знижувальної віддачі цього ресурсу. У працях неокласиків цей процес має назву “знижувальна продуктивність послідовних витрат”. Граничні продукти за досконалої конкуренції, згідно з цією концепцією, визначають розміри заробітної плати, продукту і ренти (або ціни відповідних факторів), тобто не фактори виробництва (не витрати виробництва) створюють вартість кінцевого продукту, а його вартість переноситься на цінність (вартість) факторів виробництва і розподіл кінцевого продукту здійснюється відповідно до природних (а отже, і справедливих) законів, що дає змогу досягти найповнішої рівноваги економічної системи без втручання держави, за допомогою механізму вільної конкуренції. Будь – яке втручання порушує її. В цьому – позаісторичний підхід концепції “граничної продуктивності факторів”, яка успадкувала цю методологічну хибу від концепції “граничної корисності”. У сфері теорії та методології позиції цього напряму були модифіковані розвитком кейнсіанської теорії. Це змусило представників Н. н. переглянути окремі постулати. Зокрема, вони не заперечували необхідність державного втручання в економіку, але здебільшого за допомогою кредитно-грошових методів регулювання з метою забезпечення механізму дії досконалої конкуренції. Найповніше цей різновид Н. н. втілено у концепції монетаризму (див. Монетаризм). Певного вдосконалення неокласична теорія рівноваги набула у працях англійського економіста А. Пігу. Він (а частково і А. Маршалл) визнав неспроможність ринку подолати монополістичні тенденції в економіці, забезпечити виробництво “суспульних благ”, а отже, – необхідність державного втручання в економіку. Зокрема, Пігу обстоював перерозподіл національного доходу через державний бюджет, стверджуючи, що “трансферт доходу від багатих до бідних збільшить сукупний добробут, оскільки сума задоволення бідних зросте більше, ніж зменшиться сума задоволення багатих”. Це зумовило виникнення неокласичної теорії добробуту, а на основі проголошених нею принципів – теорії державних фінансів, яку обстоює американський економіст П. Самуельсон. З’явились і консервативні варіанти Н. н., зокрема концепції “раціональних очікувань”, Р. Лукаса, Т. Сарджента, “економіки пропозиції” американського економіста А. Лаффера, інші неоліберальні концепції.